СУДДЯ БУТЕНКО: ЖИТТЯ ТРИВАЄ
У наш тривожний воєнний час доля подарувала нам зустріч та можливість поговорити з живою легендою українського судочинства,суддею Вищого Адміністративного суду України, членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Володимиром Івановичем Бутенком.
-Володимире Івановичу,зараз у ЗМІ з'явилося одразу кілька публікацій про вас. З чим це пов'язано? З тим,що недавно вивідзначили 65-річчя?
-Важко сказати. Під час великої війни недосвяткування ювілеїв, а у квітні ворог дотого ж був близько, бої точилися зовсім поруч. Втім, у рідних ЗСУ я не сумніваюся.Тай прочитати добрі слова було приємно,приховувати не стану. У моєму віці людині потрібно іноді отримувати підтвердження того, що її життя та робота не минули марно, комусь допомогли, комусь стали в нагоді.
-Ну, вам на брак зізнання скаржитися недоводиться. Заслужений Юрист України,у відставку пішли з дуже високої посади. Хіба не так?
-Так,звісно. Визнання колег це головне, у суддівському середовищі його можна здобути лише довгими роками роботи безправа на помилку. Але статті розповідають про людину мільйонам співгромадян, більшість із яких ніколи не мали справи із судом та правосуддям. Коли їм розповідають про твоє життя і роботу, це популярність особлива по своїй природі, дуже незвична меніі приємна.
-Серед публікацій,що вас вшановують,проскочила всеж таки одна «звинувачувальна», дуже смішна у своїй непереконливості. Ви її помітили?
-Так, помітив. І мені, відверто кажучи, було зовсім не смішно читати різного роду неприємну брехню про себе. Я за десятиліття суддівської роботи звик до обґрунтованості звинувачень та доведенності фактів, а тут якийсь потік дивних вигадок…
-Наклеп це особливий жанр замовної журналістики! Чи не намагались спростувати дезінформаторів?
-Ні. Спростувати можна факти, дати, обставини, щось конкретне. А в цій статтій заперечувати нічого. Перераховуються люди,з якими я не стикався, справи, які я не вів, та епізоди, у яких небрав участі. І штучно, напорожньому місці створюється атмосфера загадкової таємничості. У працівників розшуку це називається «плутати слідство».
-А чи ви не спробували вплинути на наклепників,використовуючи зв'язки? Так бимовити, зпозиції сили?
-Ні звичайно! Що ви таке кажете? Я все життя служив правопорядку не задля того, аби самому порушити його настаростір оків. Отяк би я був такою загадковою«мафіозною» фігурою, як це намагаються зобразити вашік олеги, то їм би, мабуть було не переливки...
-Це добре,що ви з гумором ставитесь до таких прикрих моментів. Щиро кажучи, ми теж перекопали весь інтернет, намагаю чись знайти хоч якийсь компромат на вас. Єдине, щов далося виявити, це те, що ви якось із запізненням внесли до декларації отриману суму.
-Не було запізнення. Ситуація була конфліктна, і я її добре запам'ятав. Йшлося тоді не про запізнення, а про принципову позицію. Від мене помилково та незаконно вимагали, аби я вносив до декларації гроші, отримані, як заробітна плата. Щомісячна платня українського судді, розумієте? Це навіть виглядало безглуздо, заповнювати декларацію продоходи 25 разів на рік. Двічі на місяць та ще підсумкову. Я, звісно, відмовився це робити. Я завжди дотримувався процесуальної точності щодо інших і не збирався порушувати цю корисну навичку, коли йшлося про мене.
–Зрозуміло. Бачите, ми теж мало не стали жертвами дезінформації. Скажіть, Володимире Івановичу, яка із судових справ запам'яталася вам краще за інших?
-Не має такої. Окремі справи зазвичай запам'ятовують оперативники та слідчі. Суд це дещо інше за своєю суттю, і я неможу виділити жодного слухання.
–Це ваша принципова позиція?
-Принципова позиція, навичка, метод роботи... Усе разом, мабуть. Людина приходить до суду за справедливістю, ата не буває ані простою, ані складною, ані маленькою, ані великою. Кожну справу треба розглядати так, наче вона єдина, перша і остання.
-Недаремно колеги відзначають вашу сувору принциповість, можнас казати, скрупульозність, коли йдеться про судочинство…
-А як інакше? І це не скрупульозність, а гранична увага до кожної деталі справи. Яким би багатоплановим не було життя, узалі суду істина одна.Вона існує, її треба з'ясувати та покласти до основи рішення. Інакше суд перетвориться на млин, що перемелює людські долі, аце страшно і не припустимо.
-Володимире Івановичу, вам колись пропонували хабар за неправосудне рішення?
-Ні, жодного разу. Мабуть, розуміли, що це нічим добрим не скінчиться. Здійснювати, так би мовити, тиск намагалися. Два рази, у різних ситуаціях та на різних посадах. Але я встояв, як бачите.
-Так,бачимо. Ваша незламність, коли йдеться про законність, тепер відома всій країні.
-Це, за великим рахунком, не є досягненням. Суддя має бути непохитним, коли йдеться про справедливість у його суді. Інакше піде миттєва деградація, і професійна, як судді, і особиста, як людини. Зречення істини мститься долям людей дуже жорстоко та швидко.
–Ви спостерігали такі випадки деградації?
-Так. Нажаль, так. Нещоби часто,але зустрічав такі випадки, таких людей. Вони самі поховали себе у багатьох відношеннях.
-Гаразд, не будемо про неприємне. Про що ви найчастіше згадуєте, Володимире Івановичу?
-Не про роботу, це точно. Робота, мабуть, ще не стала для мене минулим, аби про неї згадувати. Назгадку зазвичай приходять зовсім дитячі картинки. Я зростав у бідній селянській сім'ї без батька, з мамою меншою сестрою та бабусею. Згадується як нашу глиняну хатинку з однієї кімнати заливало, а потім і взагалі знесло водою і сільрада переселила нас в приміщення колишньої школи... Після такого життя в селі з приємністю згадую навчання і виховання в школах-інтернатах міст Луганськата Северодонецька. Одне слово, дуже давнє і особисте згадується.
–Зрозуміло. Для останнього питанняя скористаюсь вашими словами, які щойно почув. Проте, що робота не стала для вас минулим. Отже, входження до Вищої ради правосуддя це правда? Чи все ж таки чутки?
–Це не правда і нечутки. Це поки що відкрите питання, інавіть я сам для себе ще не прийняв остаточного рішення. Знаю лише, що вести життя пенсіонера поки що не збираюся, плани та бажання працювати є. Досвіду не бракує,сили вдосталь, життя триває.