Що пройшли українські бійці в оточенні ворога: наші військові діляться спогадами
Двоє українських військових розповіли журналістам, що як вони боролися з окупантом на сході України та що особисто вони відчували, перебуваючи на передовій. Через поранення вони тимчасово не знаходяться на полі бою, тож погодилися поділитися своїми враженнями та спогадами.
Тільки приїхавши на схід України, бійці отримали «прийом» у вигляді шквалу «каретників». Після перших десяти днів перебування на сході Україїни їх відправили на передову. Відправили на нульову лінію, там по ним «працювали» мінами різного калібру, від 60 до 120, саме тоді один з бійців побачив «двохсотих» та «трьохсотих». Пережили вуличні бої на околицях міст. Перебуваючи на цій ділянці фронту, військові робили все, що треба було: займалися розвідкою, проводили на позиції піхоту. Перший бій для одного з бійців був «в секреті» – проти них вийшла розвідка. Тоді їх з ранку до обіду крили мінами. Після цього дали бій, відкотилися, далі проводили вуличні бої у містах. Були у містах з найзапеклішими боями 3 рази, їхня бригада взяла бій на себе, оскільки сили противника переважала, щоб врятувати інших і дати можливість вивезти поранених. Йшли звідти всю ніч, піхота наздоганяла. Відкотилися до промзони, коли відходили, тоді ж танк наздоганяв, буквально на п’яти наступав. Згодом міняли позиції з одного місяця до іншого, поступово, виграючи час і не здаючи все одразу. Найбільший міський готель тримали три доби, а лише потім, коли це було необхідно, відійшли.
З іншого міста в бою виходили, хто вплав, хто як встиг ще по мостах, теж під обстрілами. Шукали маршрути для прокладання канатної дороги, щоб човен за човном забирати людей, охороняли ці маршрути. Там, коли заїхали у саме місто, ще зв'язок був, але ані води, ані світла вже не було. Там було стандартно: промзона, околиці, річка. Перевіряли склади зі зброєю, але не нашою, дивилися, де могла ворожа техніка проїхати і атакувати нас. Броди перевіряли, щоб сапери замінували, щоб не зайшли в тил. Потім у наша розвідрота складала маршрути по виводу особового складу. Були складені відносно безпечні маршрути. Наші від’їхали на добу на Бахмут, куди їхали майже ніч, відпочили і на ранок назад на позиції біля невеличкого містечка Спірне, яке переходило з рук в руки. Там стояли й інші підрозділи.
Потім були полігон, навчання, приїхали в Донецьк. Один з бійців, які розповідали про ці події, за десять днів потому отримав поранення. Два місяці лікувався, повернувся і вже місяць після того перебував у розташуванні роти. Зараз знову навчання, що буде далі, ще не знають.
Один з бійців розповів свою історію. Йому до 30 років, родом з села у Косівському районі Івано-Франківської області. На момент початку повномасштабного вторгнення він працював за кордоном. У перші ж дні отримав повістку і одразу приїхав до військкомату. Майже одразу він отримав екіпіровку і опинився на позиціях. Для людини, яка навіть ніколи в армії не служила, це було непросто. Звичайно, він боявся, однак у перші ж дні дав перший бій. Боєць поділився історією про те, як здобув свій кулемет. Оскільки він був новачком на фронті, йому не давали цієї зброї. А оскільки йому хотілося отримати і використовувати у бою кулемет, він здобув його самостійно у ворога. Пішов у сіру зону до ворожих позиції, закинув гранату і з того моменту мав омріяну зброю, залишивши після себе одного «двохсотого». Приніс як трофеї й інші два кулемети, який військовий з гордістю продемонстрував журналісту.
Розповів військовий про свій останній, перед пораненням, бій. Кількісна перевага противника була не на користь наших захисників, яких пішло тільки десять осіб. Військові зачистили окоп, пройшли, перевірили бліндажі, зняли кругову оборону і чекали підкріплення. Поки чекали, зав’язався бій. У перервах між активними діями поповнювали запаси боєприпасів та перевіряли, щоб у бруствер нічого не закидали. Коли чекали підкріплення, почався обстріл. Тоді якраз залетіло з кулемету, спричинивши поранення більшості бійців. З групи тільки троє залишилося цілих, семеро поранені.
Інший військовий з групи перший свій бій прийняв у Воєводівці, потім був Сєверодонецьк, потім знову була Воєводівка. Захищав наші позиції у Лисичанську, бував майже на тих самих локаціях. Також був поранений.
Як поділилися військові, навчання перед тим як вступати у перші бої, майже не проходили. Почалася війна, не було часу вчити, одразу розподіляли по батальйонах. Вчилися на своїх помилках на місці.
Загалом у військових позитивний досвід від служби в ЗСУ. На питання, скільки «двохсотих» окупантів на їхньому рахунку, один з бійців відповів, що точно два є. Але скільки загалом ворогів він вбив кулеметом в окопах, точно сказати не може. Страх інколи буває, однак думки, щоб втекти і залишити товаришів у небезпеці, не виникало жодного разу. Страх завжди переростає в азарт, адреналін. Більше нічого до окупантів не відчуває. Поранення – так, не надто приємна справа. Боєць отримав наскрізне поранення руки і контузію, а коли після того його виносили з окопу, вороги кинули «фосфор», почався сильний обстріл. Тоді він вирішив встати і піти своїми ногами, щоб не заважати цілим товаришам працювати. Отримав медичну допомогу дуже якісно, після операції прокинувся у Дніпрі, встав через три дні після операції. Поранення багато що змінило у житті. І хоча його могли «списати» через тяжкість поранення, однак боєць не планує припиняти воювати з ворогом, адже після півроку війни сидіти вдома не хочеться. Хоча він одружився вже під час війни, разом з дружиною буде служити на користь України, підписав контракт і захищає державу. Багато хто з військових навіть після тяжких поранень повертаються знову на передову, оскільки відсиджуватися під час війни не хочуть.
Військовий розповів свою історію про одруження на фронті. Його бригаду вивели у Дніпро, Новомосковськ. Зустрівся з Настею і одразу вирішив познайомитися. Це сталося під час занять з тактичної медицини. Після поранення пара вирішила одружитися.
Інший боєць з Києва, має дітей, двох синів і дочку. Він мобілізувався 9 березня. Був у Черкасах, Золотоноші, потім опинився на позиціях. Мав дві контузії, тому не все пам’ятає про свої будні в армії. Однак за твердженням товаришів, він кидав по ворогах найбільше гранат. Воював і був поранений у «Донецькому трикутнику» - Водяне, Опитне, Піски. Деякі з побратимів ще залишилися у строю, інших вже немає в живих. Вони усіх згадують з теплом і повагою.
Найбільше пекло війни, за словами воїнів, було у той період у Сєверодонецьку, коли ворог тільки зайшов. Тоді на голови наших захисників буквально сипалися без упину тонни снарядів і мін. Тоді просто накривали мінами, йшли танками, використовували всі засоби. У той час було приблизно однаково з обох сторін: зі сторони окупанта мобілізовані звичайні цивільні з так званих «ДНР» та «ЛНР», і наші таксисти, комбайнери та інші українці, що не мали військового досвіду.