«У нас є історична місія: розвалити останню недоімперію в Євразії»
Поки триває війна, існує ризик втратити експертів і науковців, багато з яких долучилося до ЗСУ.
Максим Осадчук — історик, викладач, журналіст. У 2014 році був добровольцем на фронті, а в лютому 2022 року вдруге став на захист незалежності України в лавах Збройних сил. Розмовою з Максимом Осадчуком журналістка Дарка Гірна доповнює цикл інтерв’ю проєкту видання Ukraїner «Стилет чи стилос» про інтелектуалів, які тимчасово відмовились від своєї роботи і долучилися до війська.
Максим народився в Криму. Зростав в Алушті, а після закінчення школи переїхав до Сімферополя, щоб навчатися в Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського. Там він отримав освітній ступінь спеціаліста з історії, після чого викладав історію України в коледжі та планував писати дисертацію. З 2013 до 2014 року працював журналістом в інформаційній агенції «Аргументи тижня – Крим».
У 2014 році Росія окупувала Крим. Максим покинув написання дисертації, переїхав на підконтрольну Україні територію і став добровольцем у штурмовому батальйоні «Айдар», де служив до 2015 року. З 2016 до 2018 року працював головним редактором інформаційної агенції «Прометей» у Львові, висвітлював кримські реалії на Радіо Свобода і радіостанції «Вільна Європа». У 2020 році отримав ступінь магістра історії в Українському католицькому університеті (УКУ) і став аспірантом. Вдруге почав писати дисертацію, роботу над якою перервало повномасштабне вторгнення РФ на територію України. У лютому 2022 року Максим знову пішов до війська.
Викладач історії на війні
До початку великої війни Максим писав дисертацію про становлення української модерної політичної нації, був менеджером з комунікацій, координував громадську та інформаційну діяльність на гуманітарному факультеті УКУ, працював із темою реабілітації ветеранів бойових дій. Довоєнне життя пам’ятає погано:
— Це вже не минуле, а позаминуле життя. Кожен день на війні впливає на світогляд. На бачення того, що важливо, а що ні. Але я дуже хочу повернутися до своєї діяльності.
В армії Максим служить з людьми різних професій і соціальних зрізів. За його словами, армія — це відображення суспільства:
— Усі роблять одну справу. Воно дуже укріплює віру в те, що називається політичною нацією. Коли різні люди з різних суспільних верств об’єднані спільною метою заради майбутнього своєї країни. Українці, євреї, кримці, греки — це люди, які є в нашому підрозділі. Мені здається, що з цього горнила вийде нова українська нація, яка буде об’єднана за політичною ознакою. Тобто за принципом вірності проєкту незалежної демократичної України.
Із початку повномасштабного вторгнення відбувся інтелектуальний відтік на фронт, але Максим не вважає це проблемою для становлення нової української нації. На його думку, люди, які вступили до лав ЗСУ, збагачують одне одного в інтелектуальному і військовому контекстах, роблять внесок у збереження української державності і формують нове українське суспільство:
— Для мене очевидно, що люди, які вийдуть зі Збройних сил після перемоги, стануть кістяком влади, громадянського суспільства, бізнесу. І враховуючи надзвичайно великий міжнародний інтерес до України, в них для цього будуть всі можливості та важелі впливу.
Поки триває війна, існує ризик втратити експертів і науковців, багато з яких долучилося до ЗСУ. Про це журналістка Дарка Гірна неодноразово говорила зі своїми героями, наголошуючи, що це занадто висока ціна, яку країна заплатить після війни. Адже в певних галузях може сформуватись кадрова прірва. Максим пояснює, що питання зброї чи пера для нього — екзистенційне:
— Мені хочеться дивитися зранку в дзеркало і бачити там людину, яку я поважаю. В мене є бойовий досвід 2014–2015 років. Хоча як кажуть всі, хто воював тоді — це абсолютно інша війна. Якби я відсидівся в академічній вежі зі слонової кістки, мені було б потім все життя дуже некомфортно від того, що я не взяв участь у цих процесах.
Максим розповідає, що має інтернет на всіх ділянках фронту. Це дозволяє йому спілкуватися з людьми, дописувати у фейсбук, навіть іноді публікувати тексти. Тому він не відчуває себе відмежованим від інформаційного простору:
— Зараз треба не писати історію, а робити її.
Життя в Криму
Максим Осадчук народився у кримському селищі Малоріченське (до 1945 — Кучук-Озен). Українське прізвище дісталося від батька, чия родина походить з Волині. Батьки Максима познайомилися під час навчання — обоє закінчили Київську аграрну академію, здобули освіту агрономів-виноробів і переїхали в Крим. Інтерес до історії виник у Максима через долю його бабусі, яка була ветеранкою Червоної армії:
— Шістнадцятирічною випускницею медичного училища її мобілізували до Червоної армії. Потім вона працювала в радянській окупаційній адміністрації у Східному Берліні, після чого її відправили в Крим, де сталася депортація корінного народу — кримців. І я підозрюю, що земля, яку отримала моя бабця від радянської влади, належала виселеним кримцям, автохтонному населенню. Завжди, коли я спілкуюсь з киримли, прошу вибачення, бо виходить, що я нащадок колонізаторів.
У Криму Максим викладав історію України студентам коледжу при Таврійському національному університеті. Він згадує, що кримська молодь дуже цікавилась не тільки історією України, а й майбутнім держави. Коли Максим проводив семінар із політології, вирішив попрактикуватися зі студентами в політичній аналітиці. Він поділив курс на групи і попросив їх у риторичному протистоянні захистити три можливі сценарії майбутнього Криму:
— Перший — після перемоги Євромайдану Крим лишається у складі України. Другий — Крим здобуває більшу автономію. Третій — Крим відходить до Росії. Це був лютий 2014 року. Тобто до початку окупації і так званого референдуму лишається менше місяця. Ніхто зі студентів не обирав третій варіант — всі бачили майбутнє Криму в складі України.
Для Максима це стало черговим доказом того, що окупація Криму була насильницькою і не враховувала політичних уподобань місцевих мешканців. Він вважає, що приналежність півострова мають вирішувати киримли, які, на його думку, мають проукраїнську позицію:
— Ми маємо спиратися на людей, яких народила ця земля — кримців.
Коли Максим навчався в Таврійському національному університеті, носив вишиванку, радше, як елемент епатажу. Проте згадує момент, коли свідомо відчув себе українцем:
— Під час Євромайдану я приїхав до Києва і пішов дивитись на революцію, бо розумів — твориться щось велике, грандіозне. Біля Михайлівського собору побачив, що люди тягнуть тонни медикаментів, їжу. Абсолютно незнайома людина пригощає тебе чаєм і обіймає ніби ти — брат чи друг. Тоді я зрозумів, що українська нація — непереможна. Вона глибоко сучасна, демократична. Я хочу бути її частиною.
Після Євромайдану Максим почав переходити на українську мову, бо розумів, що на той момент це — знак відмінності. Він вважає, що дискурс мови посилився після 2014 року. Тоді Максим служив у добровольчому батальйоні «Айдар», де більшість воїнів говорили російською. У підрозділі, де він служить з 2022 року, попри те, що там зібрані люди різної національності, українська домінує. І це йому дуже подобається. Зараз, за словами Максима, мова — це питання національної безпеки:
— Нація має деякі ознаки. Вона може не бути заснована на мові. Але в умовах, коли йдеться про деколонізацію, коли за дискурсом Путіна там, де російська мова, мають бути російські танки та російські прапори — мова стає питанням збереження і культивування ідентичності. І це питання настільки ж важливе, як і лінія оборони.
Після насильницької окупації Кримського півострова Росією, Максим переїхав до Львова. Для деяких родичів і своїх тодішніх друзів він опинився з іншого боку барикад — із ними спілкуватися припинив:
— Я не міг бути активістом Євромайдану, а потім добровольцем на сході України, і толерувати людей, які щиро вірили в те, що Україну захопили «бандерівці», і всі ці так звані народні республіки російська армія допомагає «звільнити». Після 24 лютого (2022. — ред.) всі мої близькі люди чітко зрозуміли, на чиєму боці правда. Хто тут агресор.
Після переїзду до Львова Максим вступив до Українського католицького університету:
— Мене дуже приваблює наголос на тому, що випускники УКУ покликані служити, як написано в етиці університету, Богові та Україні — в якості провідників суспільства. Тобто це дуже прогресивний наголос на тому, що інтелектуали мають виходити за межі університетів, йти в суспільство і робити його кращим. І для мене велика честь бути долученим до цього. Я завжди говорю, мою особистість сформували дві речі: Український католицький університет і батальйон «Айдар».
У контексті війни релігія займає окреме місце у дискусіях. Максим з повагою ставиться до вірян, але себе називає агностиком і формулює питання віри як пошук універсального сенсу буття:
— Визнання того, що людина завжди перебуває віч-на-віч з порожнечею, з відсутністю цього універсального сенсу, зі смертністю — воно дуже спонукає до повноти життя. І ця екзистенціалістська оптика мені дуже близька. На війні дуже сильно відчуваєш наповненість життя.
АГНОСТИКЛюдина, яка не заперечує існування вищої сили, але і не стверджує цього, оскільки переконана у тому, що первинний початок речей невідомий, бо його не можна пізнати (або на цей момент розвитку, або взагалі).
Розвал Росії
Для Максима перемога в російсько-українській війні — це руйнація і розвал РФ на низку незалежних держав. Історик наголошує, що імперія не може бути демократичною, а Росія — держава з централізованою вертикальною владою, де всі рішення ухвалюються в Москві. Доки так буде, ніякі ліберальні цінності на цій території не приживуться. Він згадує два випадки часткової руйнації Росії у ХХ столітті — у 1918 році під час революції в Російській імперії й у 1991 році, коли розпався Радянський Союз. Історик пояснює:
— Шляхом російського комунізму, більшовизму, ідеологічних маніпуляцій вони намагались об’єднати території, які були готові назавжди вийти зі складу Російської імперії. Тобто імперія вмирала, але за рахунок більшовицького експерименту тимчасово встояла. Зараз Путін і сучасна Росія не мають жодної переконливої ідеології, образу майбутнього. Це хаос. А хаос завжди передує розпаду.
Повернення всіх окупованих територій Максим називає «програмою мінімум» в російсько-українській війні. Адже, на його думку, Україна може зробити більше:
— У нас є шляхетна історична місія: розвалити останню недоімперію в Євразії — Росію.
Після перемоги України у великій війні почнеться нова стадія творення держави. Максим вважає, що формування політики національної пам’яті — одна з галузей, на розвитку яких треба робити максимальний акцент після війни:
— У нас є величезна проблема, яка корінням сягає глибше 2014 року. Це відсутність єдиного спільного національного контексту. Треба створити наратив України, який був би зрозумілим і прийнятним для кримчанина, східняка, галичанина. І питання історії тут дуже важливе, тому що коли ми говоримо про майбутнє, коріння його — у минулому. І якщо ти хочеш побачити переконливий образ майбутнього, спочатку дай відповіді на більш болючі питання минулого.
Максим пояснює, що йдеться не про насадження однієї версії минулого, а про створення спільної візії. Для цього потрібно зібрати інтелектуалів із різних регіонів України. Як зазначає Максим, у цьому дискурсі може бути місце революціонеру й учаснику українського націоналістичного руху XX століття Степану Бандері, політичному, культурному і релігійному діячеві Августину Волошину та іншим національним героям, про яких добре знають на заході України, але мало на сході, — і навпаки:
— Питання в тому, щоб вмонтувати їх у спільний наратив. Це може комусь не сподобатися, але прийдеться частково відмовитись від принципів виключності. Припустимо, аспекти з історії сходу України, що іноді робить наголос на речах, які галичанам не дуже близькі та зрозумілі, доведеться прибрати. І навіть найбільш суперечливим діячам національної історії знайти таке місце, яке не відштовхне іншу частину України. Творення такого наративу — це величезна, складна робота.
Головне, за словами Максима, щоб історики не ідеалізували окремих постатей, навіть якщо це відомі національні герої:
— Мені здається, це одна з етичних категорій, що визначають відданого своїй праці історика. Ти розглядаєш історичні факти та персоналії поза особистими політичними вподобаннями. Тобто чи був Бандера, наприклад, причетний до низки політичних злочинів і антигуманних фактів? Так, був. Чи був він при цьому відданим патріотом України, яку він собі вимріяв, яку він хотів бачити? Чи він доклався до незалежності в історичній перспективі? Безумовно. Будь-яка історична постать — дуже складна суміш часом суперечливих позицій. Їх так і треба досліджувати.
Повернення Криму
Крим повернеться до складу України. Проте це буде довгий процес реінтеграції, який Максим розглядає в кількох перспективах:
— Треба розбиратися окремо з різними категоріями поточного населення Криму. Люди, які були завезені з території Росії або приїхали самостійно після 2014 року, мають бути депортовані до місць, звідки вони прибули. Люди, які щиро підтримали «русскую вєсну» в 2014 році, мають бути позбавлені політичних прав. Після деокупації Донеччина та Крим потребуватимуть перехідного періоду — при владі буде військово-цивільна адміністрація. Політичні права цих територій будуть обмежені, можливо, навіть скасовані. Українська державність, український культурно-інформаційний вплив повною мірою повернуться на ці території. Буде проведена люстрація та деколонізація. Я думаю, цей процес займе 5–10 років.
Максим хотів би долучитися до відновлення української інформаційної політики в Криму, але спершу планує захистити дисертацію в УКУ:
— Я починав свою першу дисертацію з політичних наук ще в Криму і кинув її через початок Євромайдану та війни. І це вже друга дисертація, яку я кидаю. Ні, все-таки допишу. Я би хотів поїхати і допомогти, можливо, як викладач або як журналіст — на посадах, де я можу зі своїми знаннями і досвідом бути корисним.
На питання, чи хотів би повернутися до Криму, Максим відповідає:
— Я настільки вже споріднився з Галичиною, починаючи ранок з філіжанки кави десь у Львові. Думаю, що буду їздити в Крим влітку. Я дуже люблю його.
—
Богдана Теличук, опубліковано у виданні Ukraїner