Український неоконсерватизм

Історія і сучасність

У світі не так багато країн, не кажучи вже про нації, які своїм впливом на розвиток геополітичних процесів відіграють помітну роль у міжнародних відносинах. Такі країни називають сьогодні потужними центрами сили світового чи регіонального рівнів. За різних історичних періодів такими центрами були: древні Єгипет, Китай і Індія; Римська імперія і Персія; Візантія і Київська Русь; Англія, Франція, Швеція, Велике князівство Литовське, Річ Посполита і Московське царство; Великобританія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина і Російська імперія. Згодом США та СРСР, а зараз — знову ж таки США, Китай, Росія і Об’єднана Європа. Звичайно, ні за потенціалом, ні за впливом у світі з ними не можна порівнювати Україну. Але попри це вона стала одним із чинників, від якого залежить розвиток ситуації в Центрально-Східній Європі та Чорноморському регіоні, розпочинаючи ще з XІV століття і по сьогоднішній день.

Причина цього — географічне розташування України між Заходом (Європою) та Сходом (Євразією), наявність у неї значних ресурсів, а також спроможність до відродження, незважаючи всі її зовнішні чи внутрішні проблеми. Отож протягом всієї історії України саме від неї значною мірою залежав баланс сил у регіоні і навіть доля сусідніх з нею країн.

Так, у XIV–XVI століттях «прото-Україну», яка виникла на уламках Київської Русі, було включено до складу Великого князівства Литовського, згодом — до Речі Посполитої, що дало їм змогу увійти до числа найбільш потужних тогочасних держав. Разом з тим утиски українців Річчю Посполитою стали однією з основних причин загострення внутрішнього протистояння в цій країні, її істотного послаблення та в кінцевому рахунку — втрати державності.

Аналогічним чином анексія України у другій половині XVIІ століття надала можливість Московському царству стати Російською імперією з виходом до Південно-Східної Європи та Чорноморського регіону. В той же час така насильницька асиміляція України викликали потужний опір її населення, що значною мірою сприяло розвалу царської Росії в 1917 році.

Те саме і з тієї ж причини сталося з СРСР. Адже Росія завдяки відновленню свого контролю над Україною в рамках створення Радянського Союзу змогла повернутися на рівень провідної держави світу. А після Другої світової війни — фактично поділити його зі США. Однак внаслідок внутрішніх проблем, в тому числі міжнаціональних, викликаних діями Кремля з подальшої асиміляції України, СРСР програв холодну війну із Заходом і повторив долю царської Росії.

Нині така ситуація виникла знову: в 2014 році Кремль, застосовуючи військову силу, спробував відновити контроль над Україною. Як наслідок у світі фактично виникла нова холодна війна, тепер вже між Росією і Заходом. Водночас запроваджені через і Україну, і з інших питань санкції США та ЄС проти Росії започаткували процес її занепаду з перспективою подальшого розпаду.

У цілому для України наведені обставини мають вкрай неоднозначні наслідки. Так, її роль у світі як одного з вагомих чинників впливу на міжнародні відносини зростає і це сприяє її зміцненню як держави. Водночас потенціал України, а з ним і її роль у формуванні балансу сил у регіоні досить вагомі, що спонукає різні країни до протистояння з метою встановити над нею свій вплив.

При цьому спектр протистояння, як колись, так і сьогодні, досить широкий: від підтримки тими чи іншими силами України як держави до намагання контролювати її, знищивши українську державність та ліквідувавши самоідентичність української нації, і аж до геноциду українського народу. В більшості випадків сусідні країни вороже ставилися до України, у міждержавних стосунках спостерігалися різноманітні негативні аспекти. Втім, як колись, так і тепер зовнішнім та внутрішнім ворогам не вдалося зломити українську націю. У середині XVII століття українці створили свою державу, в 1917-му та 1991 роках — відновили її, а в 2014 році — стали на її захист від російської агресії.

Усе це стало можливим зокрема завдяки особливому світогляду/менталітету української нації, унаслідуваному від Київської Русі і загартованому в жорсткій боротьбі із зовнішніми ворогами протягом багатьох століть з часу виникнення України. Щодо особливостей такого світогляду, то вони наступні:

– волелюбність і непримиримість до утисків свободи з боку будь-яких супротивників. В той же час — повага до спільних інтересів та волі громади, що зазвичай більш пріоритетне, аніж особисті інтереси, прагнення чи бажання;

– гідність і честь. Повага до батьків та старших за віком, до традиційних сімейних і релігійних цінностей. Різке заперечення всіх видів злодійства, включно з убивцями, грабіжниками та крадіями, шахраями та лихварями;

– прагнення побудувати свою державність і готовність захищати свою Батьківщину навіть ціною власного життя. Сприйняття України як найбільшої цінності, як найвищого пріоритету щодо для окремої особи, так і щодо всієї нації;

– досить своєрідне ставлення українців до очільництва своєї держави. З одного боку, це прагнення мати міцну владу, а з іншого — несприйняття тоталітаризму, порушень прав людини, особливо, коли такі дії стосуються української нації. По суті, це означає демократію та підконтрольність керівництва держави суспільству як основному носію влади;

– довіра українців до армії як до головного гаранта безпеки держави. Саме українська армія за різних часів і різних форм свого існування відігравала провідну роль у створенні, відновленні та захисті держави;

– працьовитість і хазяйновитість. Однією з основ українського суспільства є середній клас, який працею створює свій добробут. Загальновідомо, що таким класом було заможне селянство зі своєю землею і господарством. Крім того, до його складу входили представники духовенства, органів влади та військові. А згодом — висококваліфіковані працівники передових галузей виробництва, освітяни, вчені та митці. Особи, які уникають праці, в українській громаді завжди були паріями. В той же час людям, які не могли працювати з тих чи інших причин (старість, інвалідність тощо), завжди допомагала громада. А вони, своєю чергою, намагалися зробити посильний внесок у її життя;

– здоровий глузд, хоча і зі значними елементами наївності та схильності до підтримки популістських ідей. Втім, як правило, після певного періоду захоплення подібними ідеями вони та їх носії українським суспільством відкидалися;

– наявність чималого інтелектуального потенціалу. Насправді він перевищує інтелектуальний потенціал всіх сусідніх країн, незважаючи на різні спроби представити українців «селянами» та «меншовартісною» нацією. Про що свідчить найбільш високий, порівняно з іншими країнами Центрально-Східної Європи, розвиток інноваційного сектора української економіки. І навіть більше, значна частина нинішніх високотехнологічних підприємств Росії виникла на основі українських заводів та їх персоналу, які були вивезені на російську територію з початком війни між СРСР та нацистською Німеччиною.

Усі такі особливості українського менталітету значною мірою збігаються з принципами філософських теорій консерватизму та неоконсерватизму, що притаманні більшості суспільств західних країн. Це такі, як:

– побудова сильної держави, єдиної з нацією. В той же час влада, чітко виконуючи визначені функції, не повинна надмірно втручатися у суспільне життя. При цьому розподіл влади між центральними та місцевими органами (громадами) повинен бути раціональним. Так, до функцій центральних органів має входити опрацювання загальнодержавних питань на основі національних інтересів. Це стосується насамперед стратегії розвитку держави в широкому сенсі цього слова, яку визначають саме лідери нації, а не просто більшість населення. Як правило, громадяни переймаються винятково власними меркантильними інтересами, що не завжди збігається зі стратегічними цілями держави та нації. На відміну від цього, проблемами місцевого характеру, які ближчі до конкретної людини і мають регіональні особливості, повинні опікуватися органи територіальної влади (громади);

– активний розвиток приватного підприємництва зі збереженим деяким державним управлінням економікою. Зменшення податків та бюджетних видатків. Надання переваги розвиткові середнього класу з певним обмеженням впливу олігархів. Останні мають право на існування, однак повинні усвідомлювати свою роль і нести відповідальність перед нацією, запроваджуючи високі стандарти патріотичної та етичної професійної поведінки;

– збереження традиційних суспільних цінностей, заснованих на інститутах, нормах, моральних переконаннях та традиціях, які сягають своїм корінням вглиб історії нації. Розвиток суспільства на основі внутрішніх законів, звичаїв та досвіду народу з урахуванням змін, що відбуваються у світі. Вдосконалення моралі і етики поведінки громадян;

– непорушність базових прав людини, насамперед права на життя, приватну власність та свободу дій в рамках загальнолюдських норм та принципів. Разом з тим особисті права та свободи не повинні шкодити розвиткові суспільства, що має бути безпечним як для окремої особи, так і для всієї нації. Своєю чергою, це вимагає більш потужної політичної централізації суспільства на засадах «обмеженої демократії»;

– прагматичний підхід до забезпечення соціальних потреб населення, виходячи з відмови від принципів споживацтва. Зокрема, цим передбачається: зниження державних видатків на реалізацію соціальних програм; відмова від спроб встановлення соціальної рівності; надання соціального захисту лише тим громадянам, які не спроможні працювати з об’єктивних причин. На думку неоконсерваторів, інші підходи, що привчають громадян покладатися на допомогу держави у забезпеченні комфортного існування, небезпечні, бо розбещують суспільство, одночасно стримуючи його розвиток. Натомість важливо всебічно підтримувати особисті ініціативи громадян, які підвищують добробут і сприяють соціально-економічному розвитку всього суспільства. Саме таким чином створюється суспільство, що складається з громадян, які можуть самотужки забезпечити собі належний життєвий рівень існування;

– ставлення до армії та правоохоронних органів як до гарантів захисту стабільності та збереження status quo нації. Зважаючи на це, неоконсерватори виступають за необхідність інвестувати достатні кошти для забезпечення нормальної діяльності силових структур. В той же час не допускається їх використання як карального органу стосовно народонаселення своєї держави.

Ідеологія європейського неоконсерватизму сягає своїм корінням у XVIII століття, коли вона стала альтернативою революційним ідеям індивідуалізму, прогресу та раціоналізму, породжених Великою французькою революцією 1789–1799 років. У другій половині ХХ століття через виникнення нових загроз стабільності європейської цивілізації неоконсерватизм вийшов на якісно новий рівень. Загрозу становили великі потоки біженців та мігрантів до Європи із країн Близького Сходу, Північної Африки та колишнього СРСР, а також різного роду рухи і організації, з активізацією яких почали підриватися історичні цінності європейської спільноти (це були в тому числі різноманітні молодіжні угруповання на зразок хіпі і панків, захисників ЛГБТ-спільнот тощо).

Засновниками європейського консерватизму вважаються англійсько-ірландський парламентар, політичний діяч і публіцист епохи Просвітництва Е. Берк (1729–1797 рр.); католицький філософ, літератор, політик та дипломат Ж. де Местр (1753–1821 рр.); австрійський дипломат К. фон Ме́ттерніх (1773–1859 рр.).

Засновники європейського консерватизму: Е. Берк (ліворуч), Ж. де Местр (у центрі), К. фон Меттерніх

У другій половині ХХ століття ідеї консерватизму розвивала нова генерація західних політиків, насамперед — зі складу Республіканської партії США. Саме вони перевели консерватизм на якісно інший рівень, рівень неоконсерватизму з урахуванням поточних змін у світі. На практиці такі ідеї реалізовували президенти США від Республіканської партії, зокрема, Д. Ейзенхауер, Р. Ніксон, Дж. Форд, Р. Рейган та Дж. Буш. В цей же період найбільш видатним провідником ідей неоконсерватизму у Великобританії вважається прем’єр-міністр країни М. Тетчер.

В. Липинський

Власні концепції неоконсерватизму також розробили та обґрунтували українські філософи. На початку ХХ століття одним із них став В. Липинський — український історик польського походження, громадсько-політичний діяч, філософ і публіцист. Саме він сформулював теоретичний зміст вітчизняної державницької концепції, яка ґрунтувалася на консервативних ідеалах гетьманату — національної системи влади. На практиці цю концепцію намагався реалізувати у 1918 році гетьман Української держави П. Скоропадський.

На жаль, не у всіх українців збереглася така ментальність. Століття окупації сусідніми країнами, а також інші чинники зовнішнього впливу далися взнаки. Причому здебільшого з негативними наслідками для українського суспільства. Так, частина українців перейняла не найкращі риси від своїх сусідів, в тому числі: пихатість та неспроможність досягти взаємних компромісів — від поляків; прагнення до легкої наживи та здатність до заволодіння чужим — від росіян; схильність до лихварства — від євреїв, які проживали на українській території.

Все це як колись, так і зараз ускладнює розвиток української нації та всієї України. Разом з тим, незважаючи на згадані проблеми, в цілому українське суспільство зберегло свої базові основи. Як відзначалося вище, насамперед це стосується особливості українського менталітету, що, з одного боку, консервативний за своїм характером, а з іншого — готовий сприймати все нове, що не суперечить національним інтересам.

Дотримуючись таких принципів протягом всієї історії свого існування, українській нації вдалося зберігати самобутність, створювати і відроджувати державу. І навпаки, будь-яке нехтування ними призводило до занепаду як українського народу, так і загалом України. Так, саме прагнення українців зберегти свої національні традиції, мову, культуру та релігію від утисків з боку Речі Посполитої дало змогу в середині XVII століття об’єднати українську націю в рамках Козацької держави. Вона стала першою тогочасною демократією в оточенні монархічних країн, якими були Литва та Польща, не кажучи вже про цілковито тоталітарне азійське Московське царство.

Ясна річ, всі ці монархії не погоджувалися з існуванням незалежної, заснованої на демократичних принципах України, яка надавала народонаселенню сусідніх з нею держав приклад демократії. Саме це і стало причиною розв’язаних Річчю Посполитою проти України війн з метою і відновлення контролю над нею, і фактичного знищення української нації ополячуванням тодішньої її еліти, себто козацької верхівки, а з нею — і всього українства.

Втім, завдяки відносній рівності потенціалів українській Козацькій державі вдавалося не тільки стримувати Річ Посполиту, але ще й завдавати їй нищівних поразок. Але справжньою трагедією для самої України виявилася так звана недосконалість української еліти, зокрема принципові розбіжності у її поглядах. Як нині, так і за тодішніх часів певна її частина стала на бік Заходу (Польщі), а інша — Сходу (Росії).

Ми вже знаємо, що наслідком цього було рішення українського гетьмана Б. Хмельницького укласти військовий союз з Московським царством, який призвів до так званої Руїни, тобто до занепаду, а з часом і до повного зникнення української Козацької держави. Чому і як це відбувалося — добре відомо з історії. А інакше і не могло бути, коли цілі, інтереси і традиції України увійшли у повну суперечність з цілями, інтересами та традиціями Росії.

Спочатку Росія ліквідувала всі державні інститути Козацької держави. Згодом почала нищити основи української нації. Зокрема, в 1720 році згідно з указом Петра І забороняється друк книжок українською мовою, а також вилучаються українські тексти із церковних проповідей. В 1731 році на вимогу імператриці Анни вилучаються з ужитку всі українські книжки, а освіта в Україні здобувається лише російською. Через 30 років, у 1763-му, імператриця Катерина ІІ реформувала навчальний процес і взагалі заборонила викладання українською, в тому числі у Києво-Могилянській академії. А через шість років Синод Російської православної церкви заборонив користуватися українським букварем.

Як наслідок, Україна перетворилася на пересічну російську провінцію. Переважна більшість української еліти русифікується, переходячи на бік Росії, і фактично повністю блокується розвиток української нації, яку було зведено до «різновиду російського народу». Та саме консервативний характер українців допоміг їм зберегти свою самоідентифікацію. Причому це стосувалося не лише селян, але і мешканців міст, де певний прошарок інтелігенції не відмовився від свого національного коріння.

Згодом це стало основою, завдяки якій відродилася Україна у вигляді Української Народної Республіки (УНР) після революції в Росії в листопаді 1917 року та офіційно проголошеної в січні 1918 року. Так Україна отримала ще один шанс стати справжньою незалежною державою. Тим паче, що до складу керівництва УНР — Центральної Ради — увійшли такі видатні представники української інтелігенції, як М. Грушевський, В. Винниченко і Д. Антонович. Але річ у тому, що вони, як і інші революційні лідери, багато в чому будували свою політику на засадах нігілізму, популізму і соціалізму. А українська національна ідея в основному використовувалася лише як чинник консолідації української нації в інтересах створення своєї, національної держави.

Це допомагало об’єднувати довкола Центральної Ради українську інтелігенцію і незаможне селянство. Але і викликало негативну реакцію у прихильників Росії з числа представників колишньої царської влади, великих землевласників чи власників промислових підприємств, заможних селян і значної частини робітничого класу, у якої були проросійські і більшовицькі настрої.

Неабиякою проблемою для УНР також виявилося антиукраїнське зовнішнє оточення. Мається на увазі передусім агресія з боку більшовицької Росії, яка лише імітувала демократичні зміни на своїх теренах, а насправді не припиняла попередньої імперської політики. Наприклад, вже у грудні 1917 року Рада народних комісарів більшовицької Росії висунула низку ультимативних вимог Центральній Раді УНР, а російсько-більшовицькі війська навіть увійшли до Харкова.

Підписання Берестейського миру в березні 1918 року зупинило наступ російських більшовиків на УНР, яка змогла заручитися підтримкою з боку Німеччини та Австро-Угорщини. Разом з тим вони підтримували Україну винятково у власних інтересах, для того, щоб стримати Росію та мати доступ до українських продовольчих ресурсів. Одночасно Берлін, як і Відень, гальмували розвиток УНР, в тому числі не дозволяли їй створювати власні збройні сили. Тому керівництву УНР не вдалося об’єднати українську націю на її історичних засадах консерватизму та неоконсерватизму. Зрештою, не вдалося також скористатися досвідом Козацької держави у справі побудови міцної державної влади та армії, які б взяли під контроль тодішню ситуацію.

Як наслідок — діяльність Центральної Ради УНР фактично суперечила ментальним основам українського суспільства та, відповідно, його потребам і історичним тенденціям розвитку. І після певного періоду нігілістської ейфорії, викликаної революцією, більшість українців в той час повернулася до традиційних національних чинників. В Україні почали поширюватися ідеї правого неоконсерватизму, коли люди прагнуть жити у власній національній державі, заснованій на принципах сильної влади, на повазі до базових прав людини та традиційних цінностях (насамперед щодо права на життя, приватну власність, в тому числі на землю, волевиявлення та свободу дій, які не загрожують суспільству). Одночасно не заперечувалися і сприймалися позитивні революційні зміни. Зрештою, це об’єктивно сприяло посиленню впливу виразників такої ідеології, якими, в основному, стали землевласники, заможне селянство, підприємці, українського походження колишні військові.

На початку весни 1918 року стрімкий розвиток згаданих тенденцій спровокував кризову ситуацію в УНР, що дало змогу українським неоконсерваторам здійснити державний переворот та взяти владу до своїх рук. Їх підтримало командування німецьких військ на українській території, яке було зацікавлено у стабілізації обстановки в Україні та заміні її фактично соціалістичної влади на більш виважені політичні сили, зокрема, неоконсерваторські.

На думку багатьох експертів, період правління неоконсервативного уряду України на чолі з П. Скоропадським (квітень – грудень 1918 р.) був найбільш успішним за час існування нової української держави. Що встиг зробити новий український лідер — відомо з історії. Тому звернімося до оцінки з даного питання, зробленої у статті лідера проєвропейської партії «Сила і честь» І. Смешка «Невивчені уроки Гетьманату та національна ідея України у сучасних умовах».

П. Скоропадський

Як зазначає автор статті, політика П. Скоропадського налагодила порівняно стабільне життя в Україні під час буревію громадянської війни та останніх акордів Першої світової. Українцю за походженням, імператорському гвардійському офіцеру за вихованням П. Скоропадському вдалося у стислі терміни зробити для України досить багато. Він налагодив економіку і діяльність державного апарату, ввів національну грошову одиницю і стабілізував фінансову систему, відкрив українські школи, університети і театри, заново створив Національну академію наук і Національні архів та бібліотеку. Крім того, в умовах фактичного продовження окупації України німецькими та австро-угорськими військами йому вдалося закласти основи регулярної та професійної української армії на засадах історичних традицій козацтва.

Основним ворогом української незалежності П. Скоропадський вважав російський більшовизм. На його переконання, зупинити більшовиків могла тільки міцна і національно згуртована держава. Її основою повинні були стати: сильна армія і професійний державний апарат, стабільні, з опорою на освіту економіка, промисловість і сільське господарство, а також відновлені національна культура і правопорядок. Основними гаслами гетьмана були: «Порядок і законність», «Недоторканність приватної власності», «Спокій і творча праця».

По суті, кінцевою метою П. Скоропадського було створення в Україні потужного середнього класу, насамперед за рахунок збільшення прошарку малих і середніх землевласників — прообразу сучасних європейських фермерів. Саме вони і повинні були стати основною опорою України, в тому числі у протидії російському більшовизму. Водночас зміцнення середнього класу дозволило б провести демократичні та інші поглиблені реформи. Разом з тим, на переконання гетьмана, такі реформи слід добре осмислити і поступово українізувати усі сфери життя України.

Тією чи іншою мірою такі ідеї знаходили розуміння в українському суспільстві. Однак, як і Центральній Раді УНР, гетьману П. Скоропадському не вдалося об’єднати навколо себе більшість українського народу для підтримки ідеї побудови Гетьманської держави, яку він бачив як правову, демократичну країну із елементами конституційної монархії на зразок сучасних Британії чи Швеції.

С. Петлюра

Проти П. Скоропадського відразу виступили соціалісти з соціал-демократами, в тому числі їх представники у його уряді на чолі з С. Петлюрою. Так, обіймаючи посаду голови Всеукраїнського союзу земств, С. Петлюра був не тільки політичним супротивником П. Скоропадського, але й відвертим ідеологічним, світоглядним і соціальним антагоністом. При цьому сторони завзято сперечалися через земельне питання. Так, на відміну від планів земельної реформи, яку проводив П. Скоропадський, соціалісти та соціал-демократи вимагали швидших та радикальніших заходів щодо повної націоналізації землі. На заваді намірам П. Скоропадського цивілізовано та законно розподілити землі стали також земельні магнати і незаможне селянство. Причому перші вбачали у таких намірах перспективу остаточної втрати ними своєї власності, а інші — відмову від досягнень революції щодо передачі землі селянам. Крім того, плани П. Скоропадського щодо побудови Гетьманської держави вважалися багатьма українцями поверненням до монархічного режиму, що також викликало у суспільстві невдоволення.

У підсумку П. Скоропадський втратив підтримку переважної більшості населення країни і навіть зіткнувся з масовими виступами селян у різних регіонах. Цим відразу ж скористалися його політичні супротивники зі складу соціалістичних, соціал-демократичних та інших близьких до них сил, які об’єдналися в Український національний союз (УНС).

У листопаді 1918 року на засіданні УНС було сформовано Директорію під формальним головуванням В. Винниченка та фактичним лідерством С. Петлюри. А вже в грудні того ж року П. Скоропадський зрікся влади. До кінця грудня 1918 року Директорія сформувала уряд країни у складі представників усіх політичних сил, які входили до УНС. Тоді ж новий уряд опублікував програму дій, по суті, соціалістичної спрямованості.

Разом з тим відразу з після створення нового уряду і влада, а з нею і вся країна зіткнулися з низкою надзвичайних проблем зовнішнього та внутрішнього характеру. Так, ще в середині листопада 1918 року Німеччина та її союзники визнали свою поразку у Першій світовій війні. Своєю чергою, Франція з Великобританією, як основні країни-переможниці, підтримали тих супротивників російських більшовиків, які виступали за відновлення царської Росії. Тому вони не те що не визнали Українську Народну Республіку, а навіть розпочали проти неї інтервенцію. Почалося військове вторгнення до УНР також і з боку радянської (більшовицької) Росії. Незабаром бойові дії проти України розв’язала і Польща, у якої були свої інтереси.

Водночас на всій території України тривали селянські повстання. Їх цілі були різні. Виникали різноманітні самопроголошені республіки, активно діяли бандитські загони. А Директорія і її уряд, які роздиралися суперечностями різних політичних сил, фактично втратили контроль над ситуацією. Тому Україна занурилася у повний хаос та у «війну всіх проти всіх».

Все це знову ж таки добре відомо з історії. Зауважимо лише, що у такій війні цілком прогнозовано перемогла найбільш організована і жорстка сила того часу — російські більшовики. Як наслідок, Україна перетворилася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку у складі СРСР, яка формально зберігала ознаки державності, а фактично — знову стала частиною Російської імперії у її новій формі існування.

Незважаючи на зміну і назви, і офіційної ідеології, нова Російська імперія тепер вже у вигляді СРСР значно розширила масштаби русифікації України. Зокрема, в 1922 році Центральний комітет Російської Комуністичної партії (більшовиків) та ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України провістив курс на перемогу в Україні «міської» (тобто російської) культури над «сільською» (українською). А в 1933 році тодішній радянський лідер Й. Сталін офіційно взявся за втілення політики русифікації України, що перевершила все колись виконане царською Росією. У рамках цієї політики головний удар завдавався по тій самій неоконсервативній частині українського суспільства, яка вважалася основним носієм української національної свідомості. А саме — по залишках української еліти та середнього класу, які становили опору української державності.

Так, репресивний апарат нової імперії почав знищувати національно свідому українську інтелігенцію, яку називав «українськими буржуазними націоналістами». Те саме спіткало українське селянство. Штучним Голодомором, а фактично геноцидом, було знищено як клас мільйони трудових селян і середніх землевласників. Причому їх смертність перевищила загибель українців під час Другої світової війни. А решта українського селянства була закріпачена для потреб нового «соціалістичного сільського господарства» на більш виснажливих умовах, аніж це було за російського царату, розпочинаючи з часів Петра І та Катерини ІІ…

У подальшому визначною віхою на цьому шляху стала постанова ЦК КПРС «Про підготовку до святкування 50-річчя створення Радянського Союзу» в 1972 році, де вперше ставилося завдання з побудови «нового історичного суспільства — радянського народу» у спосіб денаціоналізації народів країни. Такі плани реалізовувалися і після проголошення демократичних змін в СРСР. В 1989 році ЦК КПРС ухвалив постанову «Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної». А в 1990 році Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «Про мови народів Радянського Союзу», де російській надавався статус офіційної.

Такими заходами Москва завдала відчутних збитків українській нації, але так і не спромоглася її асимілювати, як це сталося з іншими націями і народами. Причиною цього знову ж таки був консервативний характер українського суспільства. Незважаючи на всі зусилля Москви, переважна більшість українського населення не сприймала ані російської, ані радянської культури та ідеології. Причому опертям українського народу, носієм його особливого світогляду знову стала українська інтелігенція, зокрема представники культури та мистецтва і переважна більшість селянства з жителями провінційних міст і містечок, які, не піддаючись русифікації, зберігали національні традиції. І навіть більше, після відносного послаблення в СРСР тоталітарного режиму у другій половині 1980-х років українські національні ідеї охопили інші верстви українського населення, яке поверталося до свого історичного коріння.

Усе це відіграло роль каталізатора розпаду СРСР і дало змогу відродити нову незалежну Україну, обрати їй шлях демократичного, європейського розвитку. Разом з тим нова влада України повторила всі помилки української Козацької держави і УНР, зіткнувшись з аналогічними проблемами, включно з неспроможністю державного керівництва, яке значною мірою походило з колишнього комуністичного режиму, обрати чіткий курс побудови держави на засадах українського неоконсерватизму.

Замість цього дії української влади переважно спрямовувалися на реалізацію інтересів окремих олігархів, представників великого бізнесу, які перерозподіляли економічні державні активи. В той же час заходи з відновлення національного духу суспільства мали здебільшого декларативний і декоративний характер. Крім того, українська влада не припиняла загравати з Росією, яка вже з 1992 року розпочала активно і в новій формі відроджувати Радянський Союз.

Як і слід було очікувати, наслідком такої політики стало зубожіння переважної більшості українців, через що суспільство розчарувалося у новій Україні. А в багатьох громадян почала проявлятися ностальгія за СРСР, за колишньою комуністичною системою. Москва поспішила цим скористатися для того, аби відновити свій контроль над Україною у спосіб приведення своїх креатур до її владних структур, що дозволило перейти до прямих дій з підриву української державності та знищення національних основ українського народу.

Втім, на заваді знову стала відданість української нації своїм духовним цінностям, що і стало причиною Помаранчевої революції і Революції гідності у 2004-му та 2013–2014-х роках. Саме в періоди після цих революцій Україна дійсно виходила на шлях національного розвитку. Щоправда, згодом цей шлях не ставав прямим і безперервним внаслідок російського спротиву і помилок української влади.

Вже після Помаранчевої революції Росія провела в Україні масштабну «гібридну» операцію з підриву позицій її нового національно-демократичного керівництва, а також з розколу української спільноти. У процесі такої операції застосовувався широкий комплекс політичних, економічних, інформаційних та інших методів протидії Україні. Разом з тим головна ставка робилася на слабкі вищезгадані риси української нації. Насамперед це — втрата значною частиною українців своєї національної свідомості, що у кінцевому рахунку дало змогу Москві реставрувати в Україні своє управління.

Втім, спроби російських креатур на чолі з В. Януковичем розвивати русифікацію України, втягувати до сфери свого впливу призвели до зовсім несподіваних для Кремля наслідків. Тобто в українському суспільстві вкотре відбувся спалах національних настроїв, що і переріс в Революцію гідності. При цьому напад Росії на Україну в лютому 2014 року з метою встановлення над нею контролю із застосуванням військової сили в доповнення до «гібридних» методів лише консолідував переважну більшість української нації довкола ідеї протистояння агресорові.

І знову ж таки згодом помилки нової генерації націонал-демократичних лідерів України не дали можливості довести справу до логічного кінця. В першу чергу, було фактично втрачено контроль над настроями українського суспільства. Його перехопила Росія і близькі до влади олігархи.

По суті, як колись у Козацькій державі та УНР, у сучасній Україні знову спостерігається та ж сама «гойдалка», коли національно-демократична влада поступається проросійським силам або популістам. І навіть більше, у сучасних умовах додаткових збитків українській нації і самій Україні завдають певні аспекти процесів світової глобалізації, які призводять до поширення космополітичних ідей. Своєю чергою, це обумовлює збільшення числа українців, які з апатією ставляться до своєї Батьківщини, надаючи перевагу не її національним інтересам, а своєму добробуту. Це проявляється у постійному збільшенні кількості українських громадян, що бажають облаштувати своє проживання за кордоном.

Крім того, прорахунки керівництва України, російська підривна діяльність і діяльність сусідніх країн розкололи українське суспільство на прихильників різних ідей, в тому числі антагоністичних за характером. В результаті такі розбіжності спровокували в Україні сепаратизм, що використовується Росією для дезінтеграції нашої держави.

Саме згадані тенденції і утворюють підґрунтя для тверджень різного роду російських політиків, філософів та експертів і їх українських послідовників про те, що Україна «не відбулась як самостійна і незалежна держава». Але той же історичний досвід доводить, що це зовсім не так! Хай там що, а Україна завжди поверталася до своїх основ, і вже на більш високому рівні опинялася на міцніших позиціях.

Все це дає змогу дійти висновку про можливість стабільного та динамічного розвитку України лише на основі неоконсерватизму в українській інтерпретації. Основні з його характерних особливостей, зважаючи на сучасний стан справ в Україні та довкола неї, наступні:

– по-перше, міцна професійна державна влада, представники якої відстоюють не свої меркантильні чи політичні замовлення інших країн, а національні інтереси українського суспільства. При цьому неприпустимі популізм, здирництво, корупція, не згадуючи вже про зраду на користь супротивників;

– по-друге, оптимальний розподіл повноважень між центральними та місцевими органами влади. Так, центр опікується загальнодержавними питаннями стратегічного значення, в тому числі зовнішньополітичним курсом, обороною і внутрішньою безпекою, створенням умов для нормального функціонування економіки та базової інфраструктури, розвитком фундаментальної науки, контролем небезпечних виробництв та іншими критично важливими сферами. Своєю чергою, органи місцевої влади відповідають саме за окремі райони і регіони. При цьому аж ніяк неприпустима федералізація України. Зокрема, діяльність місцевої влади відбувається винятково в рамках загальнодержавного законодавства. Крім того, органи місцевої влади не мають права блокувати розпорядження центру;

– по-третє, забезпечення належної, а не формальної виборності, підзвітності і прозорості роботи органів влади, а також рівності громадян перед законом. Своєю чергою, це досягається лише за умов незалежності і відокремлення одна від одної законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;

– по-четверте, неприпустимість монополізації влади однією з політичних сил, навіть винятково державницького характеру. Як правило, монопольне положення однієї з партій призводить до зловживання владою, корупції, нехтування інтересами держави. Отож необхідна умова — наявність в країні як мінімум двох основних партій державницької спрямованості, що відрізняються одна від одної лише методами реалізації національних інтересів. Саме така система в США і у більшості європейських країн, де існує по дві основні партії, як правило, неоконсервативного та неоліберального спрямування;

– по-п’яте, міцне, надійне підґрунтя для розвитку національної економіки. Зважаючи з українські реалії та досвід інших країн, таким підґрунтям має стати середній клас, зокрема заможні селяни-фермери; висококваліфіковані інженери і робітники насамперед інноваційних виробництв; науковці; кадрові військовослужбовці українських силових структур; інші працівники з високим фахом;

– по-шосте, міцні Збройні Сили України як головний гарант національної безпеки держави. Це особливо актуально в той час, коли Росія продовжує збройну агресію проти України. Адже даремні всі сподівання на зміну російської політики стосовно України, в тому числі на можливість домовитись із Москвою щодо врегулювання конфлікту на Донбасі на основі українських інтересів. Росія жодним чином не відмовиться від своєї стратегічної цілі щодо знищення України як незалежної держави;

– по-сьоме, подальша розбудова Православної церкви України як однієї з базових опор української духовності.

І нарешті — головне. Найбільш критичною проблемою для України завжди була відсутність справжньої національної еліти, тобто вищого класу, який, виходячи зі своїх життєво важливих міркувань — чи то з власних амбіцій як правлячої верхівки країни, чи бізнесових інтересів — зацікавлений в існуванні незалежної Української держави.

Створення саме такої еліти і є обов’язковим завданням нашого українського суспільства як єдиної можливості виживання України. При цьому не має значення, з кого вона складатиметься. Головне, щоб була готова покласти своє життя на вівтар незалежності України.

Віктор Гвоздь доктор військових наук

bintel.org.ua