Кінець «епохи популізму»

На початку 2020 року під час проведення низки заходів світового рівня, зокрема, Всесвітнього економічного форуму в Давосі та Мюнхенської конференції з питань міжнародної безпеки, зверталася увага на те, що у міжнародних відносинах спостерігається зростання хаосу, критично небезпечного для всього людства. Через безвідповідальність, протекціонізм та ізоляціонізм у політиці як провідних, так і решти держав, у світі виникли нові лінії протистояння, порушується стабільність функціонування світової торгівлі і економіки, поглиблюється соціальна нерівність між різними країнами, виникають нові і загострюються існуючі конфлікти, активізується екстремізм і тероризм.

За висновками експертів, причина криється у довготривалій глобальній фінансовій кризі 2008–2009 років, яка призвела до ускладнення соціально-економічної ситуації у більшості з країн. При цьому неспроможність урядів швидко впоратися з кризовими явищами обумовлює поширення серед населення ізоляціоністських, націоналістичних, лівих і екстремістських настроїв. Ними скористалися різні політичні сили і окремі політики популістського спрямування, щоб зміцнити свої позиції, а в низці випадків — щоб захопити місце біля владного керма. Такі процеси у західних країнах свідомо підтримувала Росія, намагаючись таким чином послаблювати своїх супротивників.

Так на початку 2010-х років розпочалась, так звана, епоха популізму, яка найбільш яскраво проявилася з приходом до влади в США Д. Трампа, політичний курс якого в основному базувався на популістських гаслах концепції «Америка понад усе». Що і призвело до фактичної самоізоляції США та загострило американські відносини з іншими країнами. Причому, як суперниками і супротивниками США, такими як Китай і Іран, так і союзниками у Європі і Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Такі дії США хоча і викликали негативну реакцію згаданих країн, але одночасно поширили у світі популістські настрої, в тому числі і в країнах-членах Європейського Союзу. Саме про це свідчить перемога популістів на виборах в низці європейських країн, зокрема, в Угорщині, Греції чи Італії, а також відчутний вплив різних євроскептичних партій. Через що почали поглиблюватися розбіжності в середині ЄС, ускладнюватися відносини між Європою і США, і загалом посилюватися хаос у світі. Водночас це почало негативно впливати і на ситуацію довкола України: увага світової спільноти до збройної агресії Росії проти нашої держави почала знижуватися, а кількість прихильників Росії в Європі у світі — збільшуватися.

Разом з тим, у переважній більшості випадків політика популістів мала деструктивні для їх країн наслідки, що знову ж таки підтвердила ситуація у США. Адже попри певні досягнення курс Д. Трампа загалом погіршив статус Америки на міжнародній арені і призвів до ускладнення її внутрішньої обстановки. Насамперед мається на увазі перехід Вашингтону від стратегічного партнерства з Пекіном до конфронтації, руйнування єдності США та НАТО і ЄС. Крім того, потужними чинниками підриву позицій США на міжнародній арені стали такі, як вихід Америки із Тихоокеанського партнерства та Паризької кліматичної угоди; перегляд торговельних угод з ЄС, Канадою, Мексикою та Південною Кореєю; ігнорування правил Всесвітньої торговельної організації та припинення фінансування Всесвітньої організації охорони здоров’я; невдалі спроби Вашингтону зупинити ракетно-ядерні програми Ірану та Північної Кореї, а також фактичний програш в Сирії та Афганістані.

Як наслідок, США насправді опинилися в опозиції до інших провідних держав, в тому числі стосовно країн-членів «Великої сімки» та «Великої двадцятки», НАТО і Європейського Союзу. До того ж це не забезпечило Сполученим Штатам жодних політичних чи економічних дивідендів. Наприклад, внаслідок «торговельних» війн американців проти КНР та, по суті, і Європи, кількість безробітних у США не зменшилась. Навпаки, вона зросла на 300 тис. осіб. А через неспроможність адміністрації Д. Трампа ефективно протидіяти COVID-19 безробіття в США досягло рекордної позначки з часів Великої депресії 1929–1933 років — до 14 % від загальної кількості працездатного населення.

Американське суспільство залишилося невдоволене медичною реформою, якою передбачалося припинення надання субсидій на придбання страхових полісів; внесенням змін до податкового кодексу на користь найзаможнішої частини населення; скороченням видатків на освіту; збільшенням обмежень на в’їзд до США іноземних громадян та висланням мігрантів. При цьому Д. Трамп, як і більшість інших популістів, використовував своє службове положення для зміцнення власного бізнесу, в тому числі у спосіб ухилення від податків.

Значне невдоволення викликало «загравання» Д. Трампа з Росією, а також намагання тиснути на правоохоронні органи аби не допустити притягнення до відповідальності осіб з його оточення, яких звинувачували у зв’язках з російськими спецслужбами.

Все це погіршило авторитет Д. Трампа та дискредитувало його популістську ідеологію в очах американців. Натомість збільшилася кількість прихильників прагматичного курсу США як у зовнішній, так і у внутрішній політиці, а Дж. Байден, по суті, запропонував повернутися до такого курсу, як традиційного для США.

Основними його напрямами визначаються: заходи для підвищення у світі поваги до США; покращення відносин з Європою та союзниками по НАТО; перегляд митної політики стосовно КНР; стримування впливу Росії; повернення до складу міжнародних організацій, які США покинули за ініціативою Д. Трампа; підвищення зарплатні; запровадження слушного податкового законодавства; відновлення робочих місць; активізація боротьби з COVID-19. При цьому Дж. Байден задекларував себе в якості президента всієї нації, незалежно від партійних уподобань, віри чи походження.

Американське суспільство в цілому позитивно сприйняло такі плани, що дало Дж. Байдену змогу домогтися переваги на президентських 2020 року виборах в США з найкращими показниками за останні 120 років — близько 80 млн голосів. В той же час Д. Трамп також зумів набрати найбільшу кількість голосів, як для кандидата в президенти США, який ці вибори програв — понад 70 млн. Тому Д. Трамп і намагався оскаржити результати виборів і у судовому порядку, і за допомогою акцій протестів представників свого електорату. Так виникла загроза внутрішнього конфлікту в США, що ще й свідчить про розкол в американському суспільстві. По один бік — прихильники Д. Трампа, по інший — прибічники Дж. Байдена. По суті, ми стаємо свідками протистояння двох ідеологій — популістської та прагматичної.

Хоча згадані розбіжності не принципові за своїм характером, як, наприклад, суперечності між прозахідними та проросійськими силами в Україні. Насправді, як Д. Трамп, так і Дж. Байден сповідують одне і те ж, а саме — збереження домінуючих позицій США у світі та гарантування безпеки і добробуту американського народу. Різняться лише методи, запропоновані для реалізації інтересів США і громадян країни. Але з огляду на особливості політичної системи США, жоден з американських лідерів не провокуватиме в країні якихось конфліктів. Свідченням цього є згода Д. Трампа передати владу, якщо колегія виборників визнає перемогу Дж. Байдена. Зважаючи на це, після його затвердження при владі (що цілком ймовірно через значну кількість набраних ним голосів), слід очікувати відповідних змін у політиці США. Про характер таких змін йдеться у коментарях експертів ще з початку передвиборної кампанії у США. Але здебільшого з’являються лише загальні оцінки. Тому доцільно розглянути таку тему детальніше, і навіть з геополітичної точки зору.

Так, зважаючи на досвід роботи, отриманий на посаді віце-президента США за часів президентства Б. Обами, Дж. Байден, очевидно, відновлюватиме стратегічне партнерство з Китаєм у політичній, економічній та безпековій сферах. По суті, це одзначатиме розподіл світу між США та КНР. Зокрема, до сфери впливу США відійдуть їх союзники в Європі та Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Своєю чергою, до сфери впливу Китаю увійдуть учасники китайського проекту «Пояс і шлях» та сусідні з ним країни.

Разом з тим, суперечності між США та КНР зберігатимуться у питаннях розподілу сфер впливу в інших регіонах світу (насамперед, в АТР, Африці та Південній Америці), у низці інших питань, в тому числі доступу до ринків та джерел ресурсів, науково-технічних переваг тощо. Тому США і надалі стримуватимуть Китай, хоча робитимуть це більш виважено.

Водночас зможемо спостерігати, як Дж. Байден намагатиметься мінімізувати загрози щодо США з боку Росії. В основному нарощуватимуться санкції стосовно Росії; продовжуватимуться проти неї «нафтові війни» у взаємодії з Саудівською Аравією; посилюватиметься підтримка російської опозиції. І все для того, щоб підірвати російську економіку, дестабілізувати політичну ситуацію в країні і послабити позиції В. Путіна, що матиме на меті, як мінімум, примусити Кремль відмовитися від агресивного курсу; як максимум — створити умови для зміни російської влади або дезінтеграції Росії за прикладом СРСР.

Крім того, посилюватиметься тиск на Росію у військовій сфері. Так, Дж. Байден відновить тісне співробітництво США із НАТО у питанні посилення безпеки Європи від загроз з боку Москви та припинить суперечності з провідними членами Альянсу, зокрема, Німеччиною. Основою такого курсу стане подальше посилення військової присутності США у Європі. США можуть навіть розгорнути ударні ракетні системи середньої дальності та розмістити тактичні ядерні боєприпаси у Балтійському і Чорноморському регіонах.

Втім, за будь яких умов при Дж. Байдені США уникатимуть прямого військового зіткнення з Росією. Як президент, він продовжуватиме кроки щодо досягнення згоди у питанні пролонгації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-3) та долучення до нього Китаю.

Досить ймовірною є зміна у ставленні США до Ірану та Північної Кореї. США можуть повернутися до «ядерної угоди» з Тегераном, якою передбачалося скасування проти нього міжнародних санкцій в обмін на його відмову від критичних елементів національної ядерної програми. Водночас США, відмовившись від спроб переконати Північну Корею в необхідності припинити роботи над створенням ракетно-ядерної зброї, знову почнуть жорстко на неї тиснути.

На фоні проведення більш прагматичної політики Сполучені Штати можуть вплинути також і на ситуацію в Європі, а саме — змусити лідерів європейських країн у їх політиці вдатися до таких же прагматичних підходів. Це викличе відповідні зміни у суспільних настроях європейців, внаслідок чого посилиться європейська та євроатлантична солідарність у розв’язанні спільних проблем.

В цілому такий курс США, як найбільш потужної країни світу, обумовлюватиме зміни ситуації у всій системі міжнародних відносин, яка ставатиме більш чіткою та прогнозованою. Звичайно, це не означатиме підвищення світової безпеки та стабільності, однак, принаймні, знижуватиме хаос у стосунках між різними країнами.

Як наслідок, завершиться «епоха популізму» та розпочнеться нова «епоха прагматизму».

Зміна в керівництві США в основному відповідатиме інтересам України, якій дісталося виконувати роль форпосту Заходу у стримуванні російської експансії. З огляду на це, Дж. Байден збільшить підтримку України та посилить тиск на Росію з українського питання. Реальність таких перспектив підтверджується як його діями у період 2014–2016 років, коли Дж. Байден фактично виступав архітектором політики США стосовно України та Росії, так і його сьогоднішніми заявами.

Дж. Байден вже висловив наміри активізувати військове співробітництво з Україною, а також розширити участь США у врегулюванні конфлікту на Донбасі у координації з Європейським Союзом та провідними європейськими країнами, зокрема, Великобританією, Німеччиною і Францією. Це сприятиме зміцненню військового потенціалу України та залученню світової спільноти до врегулювання конфлікту на Донбасі. В тому числі у форматі учасників Будапештського меморандуму щодо гарантування безпеки України в обмін на її відмову від ядерної зброї. Крім того, Дж. Байден підтримує ініціативу України про необхідність створити міжнародну платформу щодо Криму.

Позитивне значення для України матиме також припинення суперечностей між США і ЄС, що позбавить її необхідності балансувати між ними. Водночас з переходом США до прагматичних відносин з Китаєм покращуватимуться можливості України у справі розвитку взаємовигідного співробітництва з цими країнами як провідними центрами сили у світі. А зміцнення єдності НАТО поглиблюватиме його взаємодію з Україною фактично до рівня повноправного члена Альянсу навіть без формального набуття такого статусу.

В той же час прихід у США до влади Дж. Байдена поставить і низку нових завдань перед Україною. Насамперед щодо боротьби з корупцією та проведення реформ. В цьому плані цілком можливе посилення тиску США на українських олігархів та їх ставлеників у владі нашої держави, які використовують своє положення у власних корупційних інтересах.

За оцінками експертів, попри всі геополітичні переваги, які отримає Україна з приходом до влади Дж. Байдена, наведені обставини вимагатимуть від Києва швидких і радикальних змін формату стосунків з Вашингтоном.

Віктор Гвоздь
доктор військових наук

bintel.org.ua