6 січня, напередодні Різдва, християни східного обряду відзначатимуть Святвечір
Святий вечір, або Багата Кутя, або Вігілія – одне з найурочистіших християнських свят, що відзначають 24 грудня християни західного обряду, а 6 січня – східного.
Пише видання УНТ.
Історія цього свята йде у далекі-далекі глибини давнини. Тільки но на небі з’являлася перша зірка – як казали, Віфлеємська, - всі сідали до столу. Свята вечеря – остання вечеря посту, що у східних християн супроводжується куштуванням куті (відварені у воді з медом зерна пшениці або ячменю, іноді з додаванням горіхів, маку, родзинками та приправами) та ще одинадцяти пісних страв, серед яких обов’язково мають бути гриби, вареники з квасолею й капустою, борщ, риба, картопля, узвар. Після миття посуду воду не виливали, а зберігали до весни, щоб омити приплід – це мало додати йому сил.
Кутя з узваром – це своєрідний символи смерті Христа, саме тому кутю завжди готують на поминках. Це поєднання – священне для християн, іноді її називають «четвертою страшною стравою». Зазвичай, тарілка з кутею передається між родичами, однак підчас епідемії коронавірусу рекомендується утриматися від цієї традиції.
На знак своєї радості східні співають колядки впродовж всього Святвечора і Різдва, адже колядки – це, в першу чергу, прославлення Ісуса Христа (а у сучасних реаліях – й Святого Миколая). Не плутайте колядки з щедрівками й засівальницями – перші співаються 6-7 січня на честь релігійних подій, другі – 13 січня й бажають здоров’я та благополуччя родині, для якої вони співаються, а треті співають 14 січня, на день святого Василя, й саме при засіванні «просять п’ятака».
По завершенню Святої вечері вся родина відправляється у храм на Надвечірню Святу Месу, яка почнеться опівночі й відбуватиметься до ранку.
Багато років тому були ще деякі традиції: приносити на Святвечір додому оберемок сіна й стелити під столом до самого Водохреща. Якщо сіно вподобав пес або кіт – це добрий знак для господарів. В деяких регіонах України в цей час заносили до хати ремісничі засоби, випікали тістечка в їх формі та клали на покуть – це мало принести успіх цього ремесла.
Під час вечері прийнято вести себе тихо, спокійно, з-за столу не вставати й пом’янути покійних, тому що в Святвечір померлі навідуються в гості до живих. Тому годилося звільнити якомога більше місця в приміщені – на лавах, ліжках та стільцях. Все це супроводжувалося молитвою. Часом початку всіх релігійних заходів керував господар дому – обов’язково чоловік.
Впродовж вечора господиня й діти видавали «пташині» звуки: кудахтання й квокання. Це мало допомогти родині у веденні пташиного домашнього господарства.
Перед відвідинами храму діти мали встигнути віднести вечерю своїм хрещеним батькам та повитухам, що приймали їх на світ. Ті мали забрати вечерю та віддати свою та пригостити дітей горіхами, печивом, цукерками чи грішми.
Не можна не згадати ворожіння на Святвечір, хоча офіційно церква його й не підтримує, адже пішло це ще з язичницьких часів. Тут справу мали і хлопці, і дівчата. Молоді – на кохання, старші – кому скільки жити написано. Хлопці могли оборонити свою дівчину від чужих сватів, а дівчата навпаки – виконували ритуали, щоб до них прийшло більше сватів та щоб надовго залишалися гарними.
Свято це настільки давня, родинне українське, що не важливо, віриш ти у Бога чи ні, ходиш до церкви чи ні. Головне – це звичка збиратися разом, у теплому ніжному сімейному колі, коли за вікном гуде непогода, а в батьківському домі затишно, як ніколи.