МІЗРАХ ІГОР НАГАДАВ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ КУЛЬТУРНО-МОВНОГО РОЗРИВУ З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ

Усі тридцять років української Незалежності лунали голоси, що нагадували про необхідність культурно-мовного визволення країни від імперського та радянського минулого, і всі ці тридцять років ці вимоги заспокійливо ігнорувалися.

Зрозуміти цю проблему набагато простіше, ніж вирішити її. Українці старшого покоління є вихованцями радянської доби з її сірістю, абсолютизмом та катаклізмами перебудови. Світ, у якому зростало моє покоління, жив радянськими імпульсами та розмовляв російською мовою, відносячи туркмена та естонця до однієї «історичної спільноти».

250 мільйонів радянських громадян були поєднані не лише матеріалами партійних з'їздів. Продумано радянськими були фільми, спектаклі, гуморески та навіть анекдоти, які розповідали на кухнях за пляшкою вина.

Стихійним явищам та випадковостям у цьому процесі місця не було. Зерна пропаганди коренилися усюди, від військових драм до новорічних комедій, і те, що тоді ми не знали терміна «руській мір» не значить, що цей самий «мір» не входив до нас із кожним побаченим кадром і прослуханим куплетом.

Всі національні прояви зводилися до фольклорних співів, гопаків та цимбал, а то й просто знищувалися від початку, залишаючи сцени та екрани масштабним сагам з життя глухих тайгових регіонів, бородаті мешканці яких співали "зову тєбя росією, єдінствєнной зову», впевнено пов'язуючи радянський період з усією попередньою історією замурзаної імперії.

З висоти прожитих років та набутого досвіду легко побачити, що комуністична ідеологія не була головною вимогою радянської цензури. Невблаганно «російськими» були найбільш крамольні та дисидентські явища тогочасного життя, від офіційно виданого «Одного дня Івана Дєнісовича» до «Андрія Рубльова» опального Тарковського.

Василя Стуса за написані ним рядки прирекли на каторгу та смерть, але в той самий час по всій величезній країні їздили артисти розмовного жанру, що читали студентам та службовцям «забороненого» українофоба Булгакова.

Шедевр кіностудії ім. Довженка «Пропала грамота» впевнено поклали на полицю держкомітету, як щось ідеологічно неприпустиме, а країна з'їздів і пленумів прикипіла до екранів, захоплено милуючись класово ворожими білогвардійцями в стрічках «Ад'ютант Його Превосходительства» та «Дні Турбінних».

Я люблю тєбя, Росія, золотая наша Русь…

Рускоє поле, я твой тонкій колосок…

Ми трудную службу сєгодня нєсьом вдали от России…

Послєдний раз Россіі сможєм послужіть…

Наведені рядки це не екскурс до минулих століть, їх було написано радянськими авторами в радянський період історії та широко розкручено на підтвердження тези товариша Сталіна про «виключну роль російського народу».

Російська імперія, вдягнена в погано пошитий радянський костюм, була готова до змін і потрясінь, але генетично не могла припустити, що «хохли», «чухонці» та «басмачі» захочуть дихати повітрям, вільним від російського впливу.

Мова сама по собі відігравала не меншу роль у культурному геноциді народів,  ніж літературно-кінематографічне вкорінення в душі людей і народів почуття причетності до спільної імперської долі.

Мовою пушкіна промовляли з радянського екрана Ходжа Насреддін та герої Гоголя, Тарас Шевченко та Георгій Саакадзе.

Навіть шведський Карлссон та англійський Віні Пух увійшли до мультяшного радянського дитинства ретельно переробленими та російськомовними, як мешканці Тамбовської губернії.

Російською співали «Пісняри», узбецький ансамбль «Ялла» та естонець Теніс М'яги, а зірковий прорив нашого Володимира Івасюка став яскравим та трагічним винятком із похмурого радянського правила.

Вміле просування сюжетно-мовної однаковості призвело до того, що на момент розпаду СРСР його громадян надійніше за будь-які постанови об'єднувала фонова причетність до російської історії та культури, любов до розвідника Штірліца і потреба подивитися «Іронію долі», сидячи за новорічним столом.

Втім, не варто звинувачувати у перекосі виключно радянський період. Незалежна Україна без жодного примусу захоплювалася творчістю Лепса та Лоліти, а з кожного київського ресторану долинали надривні армійські акорди улюбленого гурту путіна «Любе».

Українські зірки також швидко оцінили гастрольні можливості російської Євразії. Їх можна зрозуміти, масштаби Росії на порядок збільшували особисту популярність і розміри гонорарів, а нічого відверто неприпустимого у тому, аби провести там концерти, не було.

Йдеться не лише про обмежених та космополітичних Ані Лорак та Тасю Повалій. Свідомий патріот Андрій Данилко та нинішній Президент України Володимир Зеленський були надзвичайно успішнішими персонажами російського шоу-бізнесу.

Не можна не згадати від'їзд з України та свідоме злиття з «русскім міром» письменника Лук'яненка і режисера Бортко, авторів знаменитих «Дозорів». Мало хто знає, що показані у фільмі фантастичні події відбувалися не в Москві, а в Києві, і штабом «темних» у книзі був готель «Дніпро» на Європейській площі, що тоді мала ім'я більшовика Калініна.

Звинувачувати окремих творчих людей у ​​прагненні нових можливостей безглуздо і нечесно. 95% концертного та ігрового продукту країни ставало "російським" або "спільним" через привабливість співпраці з москвою.

Але те, що здавалося українським зіркам та продюсерам величезним та вдячним ринком, було не тільки ним, впевнено працюючи на залучення нашої країни до імперського духовно-ідеологічного процесу.

Незнання законів психологічного впливу не звільняє від його тяжких геополітичних наслідків. Велика війна, що йде, показала, що найефективнішою зброєю Росії була і залишається пропаганда в найширшому розумінні цього слова.

Розкрутивши агітаційний маховик, росіяни самі вигадують міф, самі безоглядно в нього вірять і, як результат, готові так само безоглядно насаджувати його іншим народам, «рятуючи» їх від незалежності та добробуту.

Молода генерація українців, ровесників своєї країни, слава Богу, не страждає від новорічної ностальгії за салатним переглядом рязанівської комедії. Але кожен час має свої пастки. Сучасні технології зробили інформаційні процеси глобальними, і молоде українство за сукупністю причин впевнено обрало російськомовний, а не англомовний сегмент Ютуба та Твіттера.

Не варто ставити молодим громадянам за приклад національно-мовну свідомість мешканців країн Балтії. 400 років безперервного ярма це не 45 років окупації, і те, що сьогодні в Україні мовою ворога говорять коментатори фронтових зведень та герої передової, це не провина, а історична трагедія Нації.

Ця стаття не є аналізом чи навіть спробою аналізу. Це заклик розпочати масштабну (публічну та приховану) роботу з подолання багатовікового культурного рабства, яка не може спиратися лише на заборони та соціальні норми, але має бути проведена невідкладно та успішно.

В безневинності спільного ТікТоку та Ютуба, в спільній мові пісень та анекдотів криється загроза втрати національної ідентичності, яка робить нас у рази слабшими  навіть сьогодні, у дні запеклого всенародного спротиву.