Архієпископ Баришівський Віктор (Коцаба): «Українська Православна Церква завжди була, є і буде з Богом та своїм народом»

Архієпископ Баришівський Віктор (Коцаба): «Українська Православна Церква завжди була, є і буде з Богом та своїм народом»
291243 ПЕРЕГЛЯДІВ

Владико Вікторе, Україна вже понад сім місяців протистоїть повномасштабному вторгненню російської армії. Могли б Ви в загальному пояснити, як християнство відноситься до війни як такої?

Мабуть, за всю історію людства не було такої людини, яка б хоч раз у житті не ставила собі подібне запитання. Якщо ми відкриємо Біблію, то побачимо, що перша її частина – Старий Завіт, містить у собі численні розповіді про війни між народами, їх перемоги та поразки. В Євангелії Господь Іісус Христос заповідає нам любити один одного і не бажати іншому того, чого не хочемо, щоб сталось із нами. Але, на жаль, ці новозавітні принципи не були засвоєні людством цілковито, і кровопролиття між людьми не зникло.

Церква Христова завжди вбачала у війні одне із найжахливіших випробувань для людей. Є багато причин, чому люди воюють між собою, але, безперечно, основною із них залишається людський гріх. І коли складаються такі історичні обставини, що по-іншому, аніж воєнним шляхом, вирішити проблему гріховного навантаження людства вже неможливо, то Господь допускає війну як неминучу. Але це лише одна зі сторін цього питання, інша — залишається таємницею Промислу Божого... Розуміючи всю згубність війни і всі жахіття, які вона приносить, Церква Христова однак не обрала шлях цілковитого пацифізму. Церква завжди розрізняла війну загарбницьку і оборонну, або вітчизняну. І якщо перша не могла бути виправданою ні за яких обставин, тому що суперечить основним християнським принципам любові до ближнього, то війна вітчизняна приймалась Церквою як вимушена — крайня відповідь агресору задля захисту своєї віри та Батьківщини. Усі, хто йшов на захист рідної землі, отримували благословення від духовенства на участь у бойових діях, як на християнський подвиг самопожертви заради збереження життя своїх співвітчизників.

Дозвольте поцікавитись, а яке Ваше особисте ставлення до цієї війни, тобто яким воно було на початку вторгнення, і чи змінилось воно за сім місяців боротьби? Яким для Вас було 24 лютого?

Для мене, як і напевно для кожного українця, повідомлення про початок війни стало несподіванкою. Я до останнього не вірив, що таке можливо. Почуттів та емоцій, які мене тоді переповнювали, ніколи не забуду. Того ранку, 24 лютого, я служив Літургію у столичному Свято-Ольгинському соборі (вул. Архітектора Вербицького, 3Г) з нагоди дня пам’яті благовірного князя Всеволода, на честь якого зведено перший храм, з якого і почалося молитовне життя парафії. Вранці я в’їжджав у Київ з південного напрямку, а назустріч у декілька рядів рухалася колона автомобілів. Перелякані першими вибухами жителі столиці покидали місто. Такого скупчення автотранспорту я ще ніколи не бачив. Спочатку важко було повірити і збагнути, що небезпека прийшла саме з цієї сторони. Згодом усвідомив, що це вже справжня війна, про яку я тільки читав у книжках і чув у дитинстві від старших поколінь.

«Сталася трагедія – Росія розпочала воєнні дії проти України. Українська Православна Церква завжди була, є і буде зі своїм народом». Це були перші слова, які промовив наш Предстоятель Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій у своєму зверненні до вірян УПЦ та всього українського народу 24 лютого. Вони відображають офіційну позицію нашої Церкви, яка неодноразово і чітко наголошувала на цілковитій і беззаперечній підтримці суверенітету та цілісності Української держави.Дії ж окремих представників духовенства, які не відповідають офіційній позиції Церкви, є проявом їх особистого політичного вибору, за який вони несуть всю повноту відповідальності як громадяни України.

До слова, відповідаючи на поставлене вами запитання, моя особиста позиція як єпископа Української Православної Церкви та громадянина України, співзвучна з офіційною позицією нашої Церкви. Жодних виправдань цій безумній кровопролитній війні бути не може. За сім місяців довелося багато чого почути, побачити і пережити. Навіть найурівноваженіша людина здригається від усіх жахіть, принесених війною у наш спільний дім: тисячі смертей, неймовірні тортури, понівечені життя; зруйновані десятки міст і сіл та багато іншого лиха. Тому все це, звісно, не проходить безслідно в емоційному плані. За сім місяців український народ значно «подорослішав», зміцнився, згуртувався, набув досвіду. Минув час шоку, паніки та стресу, тепер ми усі разом стоїмо пліч-о-пліч в єдиному строю, кожен на своєму місці, об’єднавшись у молитві за нашу Батьківщину та у бажанні настання якнайшвидшого миру в Україні.

Я так розумію, що під українцями, які стоять пліч-о-пліч кожен на своєму місці, Ви також розумієте духовенство і вірян Української Православної Церкви. Можете розповісти як живе УПЦ в умовах війни?

З першого дня війни усі віряни Української Православної Церкви згуртувались навколо нашого Предстоятеля. Після офіційної заяви Блаженнішого Митрополита Онуфрія, про яку ми щойно згадували, усі відчули, що кожен українець повинен проявити мужність, не впадати у відчай, стати на захист рідної землі та трудитись в міру сил там, де може. Десятки тисяч наших вірян, у тому числі і діти священників, увійшли до лав Збройних сил України та територіальної оборони. В тих місцях, де проходили активні бойові дії, храми Української Православної Церкви брали на себе функції місцевих центрів допомоги, де священик з парафіянами годували, селили та надавали медичну допомогу тим, хто постраждав від війни та опинився у скруті. З початку війни у храмах та монастирях отримали прихисток понад 15 тисяч вимушених переселенців. Щодня понад 10 тисяч людей отримують від нашої Церкви благодійну допомогу. Для соціальних установ передано понад 220 тон гуманітарного вантажу, в зону бойових дій передано 500 тон гуманітарної допомоги, понад 40 автомобілів та 30 карет швидкої допомоги. Активну гуманітарну та фінансову допомогу надає постраждалим від бойових дій Благодійний фонд Блаженнішого Митрополита Онуфрія «Мир Вам» та Синодальний відділ УПЦ з соціально-гуманітарних питань. Священноначалля нашої Церкви робило і сьогодні робить усе можливе, аби функціонально скеровувати дії задля збереження людських життів у такий надважкий час.

Але, на жаль, таке жертовне служіння нашого духовенства та вірян залишилось поза увагою недоброзичливців Української Православної Церкви. У тих регіонах, де не було бойових дій, певними силами, зазвичай при підтримці місцевої влади, була розгорнута діяльність з дискредитації нашої Церкви, в результаті якої відбулось силове захоплення десятків храмів, а парафіяни, із застосуванням грубої фізичної сили та подекуди і побиття, були вигнані на вулицю. На жаль, усе це продовжується і досі. У тих же областях, де проходила лінія фронту, сотні храмів зазнали руйнувань, деякі повністю згоріли або знищені до фундаменту. Серце обливається кров’ю, коли перед очима постає теперішній напівзруйнований вигляд духовної перлини сходу України – Святогірської Лаври. Але, безсумнівно, непоправимою втратою стали священники, монахи та парафіяни, мирні жителі та діти, які загинули під час обстрілів. Церква молиться за них щоденно.

Зараз, мабуть, немає такої людини, яка б не задавала собі запитання: скільки ще це все триватиме? А як вважаєте Ви, Владико, коли може закінчитись війна?

Я також належу до тих людей, які майже щодня в тій чи іншій формі ставлять собі таке питання. І якщо бути відвертим, то у мене також немає на нього конкретної відповіді. Ми бачимо, що усі прогнози, які лунали протягом цих сімох місяців, в повній мірі не збулись. В якомусь сенсі, це не так і погано, адже вкотре ми, християни, впевнились, що не все залежить від людини, а все − в руках Божих. І якою б не була інтелектуальною чи досвідченою людина, для неї залишаються закритими шляхи Промислу Божого. Звичайно, нічого не робити, а лише надіятись на Боже Провидіння, також не слід. Господь дарував кожному розум, волю і таланти. А тому, задля досягнення мети, окрім надії на власні сили, перш за все потрібно звертатись за допомогою до Бога.

Насправді головне питання полягає не в тому, коли це все закінчиться, а, передусім, в тому, чи можемо ми чимось допомогти, щоб закінчилась війна? І тут відповідь однозначна – так! У молитві «Отче наш» є слова: «нехай буде воля Твоя», і водночас прохання до Бога: «визволи нас від лукавого». Цього принципу духовного життя має дотримуватись кожна людина. З одного боку, ми маємо приймати будь-яку волю Божу, а з іншого − твердо вірити, що своїми справами, молитвами та праведним життям можна, як сказано у Біблії, вимолити у Господа, щоб Він «у гніві згадав про милість». Стає відрадно на душі, коли проїжджаєш повз рекламні щити, на яких не пропагується гріховний спосіб життя, а надруковані цитати зі Святого Письма або молитви до Богородиці. І хочеться вірити, що станеться саме так, як ми того просимо в Отця Небесного, бо пам’ятаємо Його слова: «Просіть, і буде дано вам».

Владика, і на завершення, яким має бути життя православного християнина під час війни?

Нещодавно я перечитав твір учнів святого рівноапостольного Мефодія «Закон судний людям». Так ось в ньому є такий уривок: «Відправляючись у бій із супротивником, потрібно остерігатись усіх недобрих слів та справ, направити думку свою до Бога, молитись і битись у ясній свідомості, тому що допомога дається від Бога тим, у кого світле серце. Не від великої сили перемога в бою, а в міці від Бога». Ці слова не потребують додаткових коментарів.

А усім, хто зараз не на полі бою, хотілось би сказати наступне. По-перше, не забуваймо про те, що війна триває, і вона щоденно забирає значну кількість життів наших співгромадян. Якщо ми, милістю Божою, перебуваємо не у зоні бойових дій, то давайте будемо солідарними із тими нашими співвітчизниками, які зараз або воюють на лінії фронту, або ж переховуються у підвалах чи бомбосховищах. Це, насамперед, стосується широких розваг та дозвілля, які з моральної точки зору неприпустимі під час воєнного стану. По-друге, ми маємо чітко розуміти, що майбутнє нашої країни залежить від кожного українця, а тому кожен на своєму місці має трудитись самовіддано та добросовісно, не забуваючи протягувати руку допомоги усім потребуючим. І, по-третє, найголовніше, завжди пам’ятати, що духовною основою українського народу повік була і буде православна віра. Українська Православна Церква завжди була, є і буде з Богом та своїм народом. А тому, воюючи в тилу проти Святої Православної Церкви, яка в Україні своїм корінням сягає Володимирового Хрещення, і донині свято зберігає чистоту православного віровчення, − досягнути мирного майбуття вкрай важко, швидше неможливо взагалі. Святі отці Церкви неодноразово наголошували, що перемогу у війні отримує не сильніший, а благочестивіший перед Богом.

Усім нам слід постійно тримати у серці ці духовні підвалини і не піддаватись на спокуси відступити від Заповідей Божих заради ілюзорних обіцянок. Щиро бажаю, щоб наші щоденні молитви за всіх, хто трудиться та віддає своє життя заради мирного неба над головою, були почуті Господом і такий довгоочікуваний мир у швидкому часі прийшов на нашу багатостраждальну українську землю.

Теги: Українська Православна Церква,Архієпископ Баришівський Віктор Коцаба,Баришівський Віктор (Коцаба),Хрест Господній,Архієпископ Баришівський, християнство,пророк Давид,Церква, війна в Україні,РПЦ,Архієпископ Баришівський Віктор
ПРЯМИЙ ЕФІР