Митрополит Житомирський та Новоград-Волинський Никодим (Горенко): «Якщо нас і можна в чомусь винити, то тільки в тому, що ми хочемо бути з Христом»
- Владико, перше питання, що не дивно, стосується війни. Розкажіть про те, де Вас застали бойові дії, якою була Ваша перша реакція на те, що все таки розпочалася повномасштабна війна?
М. Н.: Раніше, коли ми чули слово «війна», ми не сприймали його як щось реальне, щось таке, що може торкнутися нас. «Війна» була десь далеко і ніхто й ніколи не міг уявити, що вона прийде на нашу українську землю. Дивлячись у своє майбутнє кожен із нас, напевно, бачив мирні дні та спокійні ночі. Звуки сирен ми могли чути лиш один раз на рік, коли проходило їх випробування на справність.
Проте, 24 лютого 2022 року розділило життя українців на «до» та «після». В цей день жителі Житомира прокинулися від незвичайних і гучних вибухів. Пам’ятаю що в той день їх було два. «Невже війна», – запитав я у себе, коли почув ті вибухи. Було неймовірно важко повірити в це.Так, до цього дня, до 24 лютого, було багато розмов про можливе повномасштабне вторгнення в Україну з боку Росії, але до останнього не вірилося, що воно дійсне можливе. Здоровий глузд, моральні та християнські міркування говорили, що в сучасному світі розпочинати війну проти сусідньої держави – це абсурд, дикість та нісенітниця. Напевне, саме тому, навіть після того, як пролунали перші вибухи, протягом ще кількох годин не було чіткого розуміння того, що насправді відбувається. А потім – шквал новин про зруйновані аеропорти, про бомбардування мирних українських міст, про жертви серед наших співгромадян остаточно дали зрозуміти, що війна дійсно прийшла на нашу землю. Кожен з нас, ймовірно, протягом декільких тижнів знаходився в чомусь подібному до стресового стану, переживаючи та турбуючись за Батьківщину і наш народ. До речі, страху не було. Вірніше, він був фактично повністю відсутній саме через бажання чимось допомогти для того, аби це безумство якнайшвидше припинилось. В цій ситуації найкраще, що може зробити християнин - це молитва. І наша Церква молилась, покладаючи всю свою надію на Бога.
Зазначу, що молитва Церкви про припинення бойових дій на Сході України та мир у нашій державі звучить з 2014 року. І до останнього хотілося вірити у те, що конфлікт на Донбасі можливо вирішити мирним шляхом. Однак…
- Якими були ваші перші слова до пастви після початку російської військової агресії?
М. Н: - В перший день війни, ми разом із духовенством нашої єпархії стали на спільну молитву, відслужили молебен за мир, а також піднесли заупокійні молитви за наших загиблих воїнів та мирних жителів. Адже, як я сказав раніше, вже тоді надходила інформація про втрати.
Ближче до вечора служили акафіст перед чудотворною іконою Божої Матері «Подільська». Саме ця ікона являється покровителькою та заступницею нашого міста. Молитва до Матері Божої цього вечора була особливою – із переживаннями у серці та зі сльозами на очах.
Звертаючись до вірян, які прийшли на молитву, звичайно, намагався заспокоїти їх, підібрати слова, які принесли б надію та укріпили віру. Ділився своїми думками та переживаннями про те що відбувається, намагаючись побачити все через призму вчення Христа про любов до Бога та ближньогою. Перше, про що просив це посилити свої молитви, більше надіятись на Бога, а найголовніше – частіше сповідатися і причащатися святих Тіла і Крові Господніх, адже кожен день може бути останнім…
Я чітко розумів, що у цей важкий час найголовніше бути з Богом, не відступити не засумніватися, не зрадити Його, не впасти у гріх. Цим намагався достукатись до сердець моєї пастви.
Також, отримував багато дзвінків та повідомлень. Майже всі хотіли почути слово підтримки, усіх сильно боліло те що відбувається. Заспокоював, говорив щоб молилися.
- Як змінилося життя Житомирської єпархії після Собору Української Православної Церкви 27 травня цього року? І як були сприйняті його рішення духовенством і вірянами на Житомирщині?
М.Н.: - Звичайно що, паралельно з початком повномаштабного вторгнення з боку Росії поновились з новою силою зухвалі захоплення храмів та звинувачення нашої Церкви у якійсь приналежності до країни агресора. При цьому, наша Церква – і через Священний Синод, і через заяви від священноначалля, – неодноразово підкреслювала, що ніякого адміністративного підпорядкування РПЦ не існує. В Української Православної Церкви та Руської Православної Церкви жодних адміністративних звʼязків немає. І, до речі, вже досить давно. Проте, нас не чули і звинувачення продовжували лунати.
Саме тому, вважаю, що Собор Української Православної Церкви, який відбувся у столиці 27 травня цього року став не тільки історичним, але в першу чергу результативним та необхідним. Під мудрим керівництвом нашого Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Онуфрія учасниками Зібрання, були прийняті важливі рішення та документи. Пам’ятаю як із Києва цього дня поверталися додому із відчуттям «нового дихання», з відчуттям того, що нас та нашу Церкву чекають позитивні зміни. Як тоді, так і зараз, я глибоко переконаний, що Собор 27 травня дійсно пройшов під дією Духа Святого і благодатним покровом Богородиці.
Собор чітко вказав, що ми є Христовими, що наша Церква - Христова і що відтепер всі аргументи тих, хто звинувачував нас якихось абсолютно незрозумілих речах – втратили свою силу. Відтепер, якщо нас і можна в чомусь винити, то тільки в тому, що ми хочемо бути з Христом.
Що ж до результатів Собору, то тут слід зазначити, що його рішення суттєво понизили агресію з боку ворогів Церкви по відношенню до священнослужителів та вірян.
Також, можна твердо сказати що всі (без виключення) прийняті на Соборі рішення були канонічними, вірними, нагальними та справедливими. Більше того, Собор не викликав і не викликає незадоволення чи сумніву серед наших людей. Цей факт є особливо важливим, якщо врахувати що після Зібрання пройшло вже майже півроку, а отже, відбулась рецепція Соборних рішень, тобто, прийняття їх церковною свідомістю.
- Ще одне дуже болюче, але й актуальне питання. Відношення Церкви до війни та насилля. Так, віруючі люди, які проживають в Україні, переконані, що Церква не може підтримувати загарбницьку війну і відстоювати якісь політичні інтереси чи ідеї. Інші, які живуть у Росії, кажуть, що Церква може підтримувати війну, що війна буває "патріотичною" або в інтересах держави. Що каже з цього приводу Євангеліє?
М. Н.: – Ще у Старому Завіті пророку Мойсею була дана Богом заповідь «Не вбий». В перший день війни наш Предстоятель засуджуючи російську агресію та війну назвав ці дії «каїновим гріхом». Вважаю, що Церква, як інститут добра та любові, не може і не повинна виправдовувати вбивства, кровопролиття, насилля та будь що, що суперечить основі віри та Євангелію.
На мою думку війні, яка зараз нажаль триває немає ніякого виправдання, якби її не називали в Російській Федерації. Хотів би нагадати духовенству РПЦ, що справжній патріот, це той хто любить - свою Батьківщину, свій народ, а не той, хто ненавидить інших.
Жодне вбивство не може бути виправдане, жодна війна не може бути виправдана. Людське життя – це безцінний дар, котрий ми отримали від нашого Творця. Господь створив людину для того, щоб вона наслідувала вічне спасіння, а не спасалась у бомбосховищах, коли знову і знову лунають звуки сирен, пострілів та вибухів.
Щодня матері оплакують своїх синів та дочок. Цвіт українського народу гине... Гине з честю, і гине за правду та право бути собою.
Ми як церковні люди знаємо, що саме в такий час важлива підтримка один одного. Ми маємо, будучи об’єднанні спільним горем, відшукати в собі ту Євангельську любов, заради якої і силою якої ми повинні жити. Прикладом для нас повинен стати Господь, Який взяв на Себе всі гріхи світу, зійшов на Хрест та врятував від вічної смерті всіх нас. Він нікого не ненавидів, не закликав до вбивств, а завжди говорив про покаяння та любов.
- І насамкінець, Владико, Ваші слова підтримки і побажань для всіх, хто нас читає.
М.Н.: - Звертаючись до усіх, хочу закликати зберігати мир у своєму серці, не піддаватись непотрібному і тваринному страху, бути зосередженим на молитві, підтримувати своїх рідних та ближніх, ні в якому разі не зловтішатись з горя інших людей, аби не забруднювати себе гріхом.
В таку скрутну хвилину нам, українцям, потрібно прибрати чвари між собою, згуртуватись, стати пліч-о-пліч, щоб перемогти ворога. Нам слід памʼятати, що сила українського народу в єдності.
Свята Мати Церква кожного дня молить Господа про найшвидше закінчення війни, про повернення вимушенних переселенців, полоненних та воїнів в рідні домівки. Ми мріємо, щоб дитячий гомін знову залунав на дитячих майданчиках, а ці страшні події відійшли в минуле.
А зараз, давайте частіше піднімати очі свого серця до Неба і пам’ятати, що Господь не в силі а в правді.