Архієпископ Баришівський Віктор (Коцаба) : "Єдність народу України: чим заплатимо, якщо втратимо її?"
В останній день січня комісія при Державній службі України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) оприлюднила результати своєї роботи, в яких назвала УПЦ «структурним підрозділом РПЦ». Новину радісно опублікували чисельні українські ЗМІ, наголошуючи на тому, що такий висновок відкриває дорогу до заборони діяльності Української Православної Церкви.
Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом складно назвати об'єктивним навіть за найбільшого бажання. Замість розгляду Статуту про управління УПЦ, більшу частину своєї роботи експерти присвятили детальному вивченню Статуту РПЦ, «під лупою» досліджуючи параграф за параграфом. Зрештою, ніхто не заперечує, що в УПЦ існували церковно-канонічні зв'язки з Московським патріархатом, адже до 1990 року церковна Україна була складовою Руської Церкви, але ж зараз зовсім інша ситуація.
З першого ж погляду виникає очевидне питання, як можуть українські експерти, які працюють в інтересах РНБО, ґрунтувати свої висновки на документах РПЦ? Чи це не те ж саме, що робити висновки про статус Криму, Донбасу та інших окупованих територій, беручи за основу російські нормативні документи замість Конституції України та інших нормативно-правових актів українського законодавства? Ситуація схожа на абсурдну.
Власне, подібне не дивує, якщо звернути увагу на склад експертної комісії – це здебільшого люди, які протягом багатьох років публічно висловлювали своє негативне ставлення до УПЦ та водночас відстоювали інтереси ПЦУ, а ще раніше – УПЦ Київського патріархату. Це те саме, якби в ролі суддів у позові про майнові права виступали друзі та родичі однієї зі сторін.
Саме тому в УПЦ ще перед початком роботи комісії висловили недовіру її членам та вимагали залучити до її роботи міжнародних експертів. Проте цього зроблено не було. А тому не варто дивуватися навіть таким висновкам комісії як, наприклад, недовірі офіційним заявам Предстоятеля УПЦ про його вихід зі складу Синоду РПЦ.
Втім, усім зрозуміло, що жодного іншого висновку від комісії й не слід було чекали, тобто результат був прогнозований та відомий заздалегідь. Зараз у Верховній Раді лежать кілька законопроектів про заборону конфесій, пов'язаних з центрами впливу в країні, що здійснила військову агресію проти України. Зі слів та пояснень самих законотворців витікає, що написані вони саме під УПЦ. А висновок експертної комісії ДЕСС – це необхідний крок для їхнього запуску з метою заборони на законодавчому рівні найбільшої конфесії України.
Зовсім нещодавно ми святкували День Соборності. Вітаючи українців з цим святом, наш Президент застеріг – якщо ми не досягнемо справжньої єдності, то незалежність буде втрачено. Давайте поставимо собі просте запитання: заборона діяльності та подальше знищення Української Православної Церкви сприятиме єдності українців чи їхньому роз'єднанню?!
Якщо все таки так станеться, то опоненти та недоброзичливці УПЦ будуть тріумфувати, адже втілиться їхня давня мрія. Але як це сприйматимуть мільйони віруючих Української Православної Церкви, їхні сім'ї, родичі, знайомі? Адже вони чудово знають, що це розправа однієї частини українців над іншою. Розправа жорстока та несправедлива. Вони добре знають, що УПЦ не веде ніякої пропаганди «руського міра», як про це кричать наввипередки одні перед іншими українські ЗМІ, адже ще у 2016 році Блаженніший Митрополит Онуфрій сказав: «Ми ніякий ні руський, ні український мір не будуємо. Ми будуємо мир Божий і ми хочемо цього миру». А усі інші висловлювання чи дії, які розходяться з офіційною позицією УПЦ, висловленою її Предстоятелем та Синодом, залишаються проявом виключно суб’єктивного характеру та несуть за собою індивідуальну відповідальність.
Наші віряни завжди пам’ятатимуть як священники укривали їх під склепіннями храмів, коли ворожі ракети обстрілювали українські міста і села. Вони завжди будуть пам’ятати, що УПЦ від 24 лютого минулого року надає масштабну допомогу військовим ЗСУ та усім постраждалим від війни, що монастирі приймають та годують десятки тисяч переселенців, що наші священники майже щоденно відспівують кращих синів і доньок України, які віддали своє життя за Вітчизну та її світле майбутнє.
Більше того, про все це вже відомо й поза межами України, в країнах Європи, куди вимушено виїхали мільйони наших співгромадян. Значна частина українців, які, втікаючи від жахіть війни, опинилися закордоном, є вірянами Української Православної Церкви. Вони вже створили десятки парафій в різних країнах Європи та стали частиною європейського суспільства. Чи вплине позитивно інформація про обмеження релігійної свободи в України на закордонний імідж нашої хоробро воюючої країни? Як усе це виглядатиме в очах міжнародної громадськості? Відповідь очевидна.
Декілька днів тому Блаженніший Митрополит Онуфрій направив Звернення на адресу керівництва ООН, у якому повідомив міжнародних високопосадовців про стан справ навколо УПЦ. Про переслідування УПЦ нещодавно публічно заявив митрополит Чорногорський Іоаннікій. Митрополит Берлінський Марк у своєму слові на захист мільйонів вірян УПЦ згадав про політику Гітлера, який намагався створити підконтрольну собі церкву. Архієрей Сербської Православної Церкви митрополит Бачський Іриней назвав дії проти УПЦ «державним терором». Ще раніше звернення на підтримку нашої Церкви на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм оприлюднив Предстоятель Православної Церкви в Америці Блаженніший Митрополит Тихон. Ось такими разючими нотами звучить голос представників Помісних Православних Церков.
Втім, є з-за кордону й більш тривожні дзвіночки, ніж просто гучні заяви. Наприкінці січня кілька громадських та політичних організацій Румунії закликали румуномовні парафії УПЦ (в Україні їх нараховується близько 120) перейти до Румунського Патріархату. Причина проста – намагання української влади дискримінувати та заборонити УПЦ.
Стало відомо, що нещодавно Україну відвідав румунський парламентарій Думитру-Віорел Фокша, який провів ряд зустрічей зі священиками УПЦ та записав з ними кілька інтерв’ю, попередньо замаскувавши їх обличчя та змінивши голос. Після цього спілкування він заявив, що дискримінаційні дії проти УПЦ – це «повне безумство». Фокша сказав, що священики «дуже налякані» і «потребують захисту». Ось його пряма мова: «Румунських священиків тероризують і змушують увійти до нової політичної церкви, залишивши автономну канонічну Церкву України». Проте, за словами того ж депутата, вони вірні своєму Предстоятелю і не хочуть переходити до Румунської Церкви.
Але що станеться, якщо УПЦ все ж таки заборонять? Якщо українська влада залишить за священиками УПЦ лише один вибір – перехід до рядів ПЦУ чи катакомби? Не виключено, що у такому разі багато буковинських румуномовних священиків та вірян, які наразі почувають себе досить органічно у складі саме Української Православної Церкви, все таки зголосяться розглянути пропозицію із сусідньої Румунії. І насправді, їх важко буде звинувачувати в цьому, адже Церква Христова одна на весь світ, Вона не обмежується державними кордонами чи національними інтересами.
То як такий стан речей виглядатиме з-за меж України? Для багатьох як внутрішніх, так і зовнішніх очевидців стане зрозумілим, що саме по причині дискримінації та утисків українські священики румунського походження разом зі своєю паствою змушені шукати захисту за кордоном? І навряд чи все закінчиться лише «румунським питанням». Давайте згадаємо про історичні зв'язки Закарпаття із Сербською Церквою, а Галичини та Прикарпаття – з Польською. Що буде у тому випадку, якщо аналогічна ситуація складеться у цих регіонах? Що тоді говоритимуть про Україну за її межами? Що напишуть про переслідування українців через їх «неправильне» віросповідання?
Нещодавно народний депутат від «Євросолідарності» Володимир Вятрович в інтерв'ю «Укрінформу» заявив, що всі, хто не прийме ПЦУ, повинні будуть покинути країну або відповідати за законом. Власне, таке твердження ґрунтується на законопроекті його однопартійця Миколи Княжицького, згідно з яким називати себе православними зможуть лише ті, хто належатиме до ПЦУ.
Виходить так, що державна влада України докладає максимум зусиль, щоб увійти до ЄС та відповідати усім міжнародним стандартам, а водночас на наших очах відбувається спроба заборони конфесії мільйонів українських громадян. Якщо такі зусилля набудуть закінченої форми, то схоже на те, що велика кількість позовів щодо захисту громадянських прав та свобод на віросповідання надійдуть до українських, а потім і європейських судів. Чи допоможе це Україні та усім нам, її громадянам, єдиним фронтом здобути таку довгоочікувану перемогу та побачити мирне небо над головою? Тут нехай кожен дасть відповідь сам собі.
Христос Спаситель одного разу сказав: «Будь-яке царство, що розділилося в собі, спустошиться; і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть». Релігійні конфлікти – це рани, які ніколи повністю не затягуються. І держава, яка сама собі завдає таких ран, ніколи не зможе бути по-справжньому ні соборною, ні єдиною.