42 тисячі дітей з інтернатів повернулися додому: як карантин вплинув на заклади закритого типу?

42 тисячі дітей з інтернатів повернулися додому: як карантин вплинув на заклади закритого типу?
42806 ПЕРЕГЛЯДІВ

COVID-19 вплинув на всі сфери діяльності в Україні. Школи, бізнес, магазини, ресторани зазнали рушійної сили. І якщо про попередньо названі інстанції говорили на телебаченні, висвітлювали в газетах, журналах тощо, то про те, що стало з дітьми з інтернатів, мови не йшло.
Так, з початком карантину у 2020 році, 42 тисячі дітей з інтернатів повернулися додому. Проте, куди додому, в які умови та до яких батьків — ніхто не з'ясував. Пандемія коронавірусу відкрила проблеми сфери захисту дітей в інтернатах та в Україні загалом.
Протягом перших місяців карантину система освіти інтернатів та система охорони захисту дітей не комунікувала та не розв'язували ті нагальні проблеми, які вже чітко було простежено. Соціальні служби не були доведені до відома, що діти, які довгий час знаходилися в інтернатах, повернулися до батьків. Хоча були випадки, коли справи останніх вже перебували в суді й мовилося про позбавлення батьківських прав. Або ж діти поверталися в родини, де не було жодних належних умов для життя та комфорту дитини. Ба більше, про дистанційну форму навчання в таких сім'ях годі було й говорити. Додамо, що дітей відправляли в родини, де свого часу дитина зазнавала домашнього насилля.
Держава не створила жодних умов, аби таких ситуацій не трапилося. До коронавірусної пандемії додався страх дітей та й біологічних батьків також. Діти, які роками не жили в родинах, відвикли від батьків та суспільства, в яке їх змусила повернутися нова реальність. З батьками також не велося жодної соціальної бесіди. Тож і вони не були спроможні забезпечити свою дитину всім необхідним.
Керівниця Програми захисту дітей Наіра Аветисян стверджує, що більшість дітей, які перебувають в інтернатах, мають батьків. Однак, ті змушені віддавати дітей в закриті заклади через певні соціальні проблеми: бідність, неналежні умови, брак послуг — медичних, освітніх, соціальних. Особливо, гостро такі проблеми спостерігаються в малих містах та селах. Наприклад, в родині живе дитина, яка має інвалідність. Але тут не має спеціалістів, денних центрів догляду за дитиною, і дитину змушені віддавати за сотні кілометрів в закриті заклади. Або мати відправляє дитину в інтернат, аби захистити її життя від оскаженілого батька, який регулярно вчиняє бійки. Якби ж в Україні існувала ефективна система захисту сімей від домашнього насилля, то таких подій не спостерігалося б.
Варто зауважити, що за даними міжнародної статистики, домашнє насилля трапляється у всіх родинах. І це не залежить від соціального статусу чи фінансового забезпечення сім'ї. Безперечно, рівень насилля під час карантину зріс. Генеральний прокурор України Ірина Венедіктова повідомила, що тільки за перші місяці 2021 року вже зареєстрували 1000 випадків домашнього насилля. З них 650 вже знаходиться в судах.
Крім того, пандемія коронавірусу створила додаткові обов'язки, як для дітей, так і батьків. Останні звикли, що діти кожного дня йдуть до школи, отримують знання, а вони тим часом займаються своїми справами. Наразі батьки та діти опинилися 24/7 разом. Батьки змушені були полишити свою роботу й почати гратися з дітьми чи займатися їх освітою. Такі умови призводили теж до насилля. Додатковий стрес породжував роздратування.
Фахівці стверджують, що проблеми сільських дітей можна побачити, як на долоні. Жителі сільської місцевості знають все одне про одного та бачать, в яких проблемах може перебувати родина. Тому й швидше вирішуються проблеми кризових ситуацій саме тут. Однак, в селах не має можливості отримувати постійний зв'язок з працівниками соціальних служб чи психологами. В таких ситуаціях важливу роль займає місцева влада, яка вже чітко знає щодо існування проблемних сімей, знаходить ресурси та допомагає в критичних ситуаціях.
Так, під час карантину, за словами Наіри Аветисян, 10% дітей з 5 регіонів вдалося прилаштувати в родинах. Соціальні служби зробили все, щоб діти ходили в школи в рідному місті та не поверталися в інтернати.
До того ж керівниця Програми захисту дітей Наіра Аветисян повідомляє, що під час карантину вони виявили ще одну надважливу проблему — не вистачало патронатних сімей (родини, які можуть прихистити дитину на певний час). За кордоном, якщо миттєво вилучають дитину з родини, її відразу влаштовують в патронаті. У нас же виникла проблема з цим. Наприклад, якщо в родині хворіли на COVID-19 батьки, здорових дітей забирали в лікарні. Там вони перебували без батьків та ще й серед людей з високим рівнем зараження на коронавірус. Це був не абиякий стрес для дітей.
Спостерігалися й позитивні історії. Наприклад, на Донеччині жив хлопчик, який знаходився під опікою бабусі. Остання сильно захворіла, а батько знаходився в іншій країні на заробітках. На допомогу прийшли соціальна працівниця та сусідка. Одна прихистила хлопчика, а інша шукала всі способи, як забезпечити дитину продуктами. До того ж вони допомогли швидше повернутися батькові до дитини. Загалом, місцевість стала на захист життя дитини. І тільки завдяки їхній доброзичливості дитину не забрали до інтернату. Остання історія свідчить про те, що варто одне одному допомагати в критичних моментах. Соціальні працівники зобов'язані об'єднувати місцеву громаду, маючи на меті одну ідею.
Соціальний захист — це про взаємодопомогу. А допомога — це медики, соцпрацівники, вчителі, сусіди. Коли хтось підстраховує іншого, в майбутньому він знає — добро повернеться йому сторицею. Якщо буде важко йому, люди прийдуть на допомогу до нього.

ПРЯМИЙ ЕФІР